Ліна Костенко — совість української літератури

Ніжна і мужня водночас, совість української літератури, живий класик, видатна особистість — яких тільки епітетів не добирають, говорячи про Ліну Костенко! Та найкраще про своє життя вона говорить сама  — в автобіографічних віршах.

Народилася Ліна Костенко 19 березня 1930 року у містечку Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. Своє раннє дитинство вона згадує так:

У садочку-зеленочку
Ходить вишня у вiночку.
Хтось ïй грає на дуду,
Подивлюся я пiду.
Баба каже: – Не ходи!
Темнi поночi сади.
Там, де вiтер шарудить,
Бузиновий цар сидить.
Брови в нього волохатi,
Сивi косми пелехатi.
Очi рiзнi, брови грiзнi,
Кiгтi в нього як залiзнi,
Руки в нього хапуни —
Так i схопить з бузини!
Я кажу ïй: – Бабо, нi!
Очi в нього не страшнi.
На пеньочку, як на тронi,
Вiн сидить собi в коронi.
Грає в дудку-джоломiю,
Я заграв би, та не вмiю.
А навколо ходять в танцi
Квiти – всi його пiдданцi.
Є оркестри духовi,
Равлик-павлик у травi.
Є у нього для настрашки
Славне воïнство – мурашки.
Три царiвни бузиновi
Мають кожна по обновi.
Невсипущi павуки
Тчуть серпанки i шовки.
На царевiй опанчi
Зорi свiтяться вночi.
Вiн сидить у бузинi,
Усмiхається менi!

1936 -го родина перебралася до Києва. Із 1937 по 1941 роки навчалася у школі № 100, що містилася в робітничому селищі на Трухановому острові, де на той час жила родина. Школу було спалено 1943 року разом із усім селищем. Цьому присвячено вірш «Я виросла у Київській Венеції»:

Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
по саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
і кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
коли ми поверталися зі школи,
дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів… острів Тугорханів…
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
моєї дерев’яної Венеції.

Про своє воєнне дитинство і початок творчого шляху — поезія «Мій перший вірш написаний в окопі»:

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум’я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик –

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.

Громадянська позиція Ліни Костенко, напевне, прописана в генах: батько поетеси Василь Костенко, був неординарною особистістю, наділеною багатьма талантами. Самотужки вивчив кілька мов. Ось як у своїй автобіографії вона згадує про нього:

«Батько добре грав у шахи. Він був дуже начитаний, цікавий в розмові, гострий на слово. А потім з’явився чоловік, який теж грав у шахи. Тож вони грали у шахи, а батько при тому висловлювався. Отак деякий час пограли, і той чоловік зник. А до батька прийшли. Зробили обшук, усе перевернули. Спитали: де він тримає зброю? А він же цивільна людина, зброї ніколи не тримав. Розсердився і показав на колиску: «Ось моя зброя». А я там ніжками шеберяла. «Вы издеваетесь над нами», – сказали вони. «Це ви знущаєтеся з мене», – сказав він». Було це в 1930 році. Через тринадцять місяців відпустили. Ледве влаштувався на роботу. В 1937 році через свою «неблагонадійність» її втратив. У післявоєнний рік – знову арешт і майже десятирічне заслання.»

Мати Ліни Василівни була творчою особистістю.

«Моя мати була зіткана з поезії, з музики, – пригадує Ліна Василівна. – Сумна річ, не хочеться про це говорити. Мама за природою була гуманітарієм, любила літературу, мистецтво. Дівчиною грала в аматорському театрі. Хотіла вступати на філологічний. Але батько їй не порадив, сказав, щоб вибрала фах далекий від ідеології, бо його рано чи пізно посадять, а в неї дитина – то щоб могла вижити. Так і вийшло. То мама пішла на хімію, бо там уже вчився її брат, згодом доктор хімічних наук, до війни жив і працював у Харкові. Надсилав мамі свої наукові праці, вона їх читала, вона добре знала хімію. Але любила літературу».

З 15-ти років юна Ліна читала Дідро, Гельвеція, Платона, Арістотеля. Із золотою медаллю закінчила школу, тому подала документи на філософський факультет Київського університету, але у вступі дівчині відмовили. Її викликали у спецчастину – підрозділ завдання якого полягало у стеженні за неблагодійними викладачами та студентами.

«Я зайшла, – згадує Ліна Василівна. – Там стояв жовчний брюнет із чіпкими очима. Він був у цивільному, але мені здалося, що він був у чорних блискучих красах. І він мені сказав: «Таких как вы, мы не принимаем». Я йшла додому, не тямлячись від образи. Що значить – таких? Мені вісімнадцять років. Я ще нічого поганого не зробила. Я не збираюсь робити нічого поганого. Зрештою, я навіть не здатна зробити щось погане. Яка ж я – така? Що в мене батько репресований. У багатьох репресовані. То що, нам не вчитися?»

Через рік вступила до Чернівецького університету, але навчатися не могла через бідність родини, бо ж батько був репресований, а мати малаз мізерну заробітну плату. Ліна голодувала. Чкось втратила свідомість на вулиці. Лікарка уважно подивилася на неї і сказала: «Голодний обморок. Дайте їй яблуко».

Повернувшись до Києва, Ліні вдалося вступити до педагогічного інституту. Захоплювалася поетичною творчістю, відвідувала літературну студію, де збирались початківці. Колишні товариші запам’ятали її як тендітну, з розкішним хвилястим волоссям вродливу дівчину.

У часи «хрущовської відлиги вона видала збірки “Проміння землі” (1957) та “Вітрила” (1958), цим одразу ствердивши, що є неабиякою творчою особистістю.

«Шістдесятників було мало, — пізніше пригадувала Ліна Василівна. – Усього лише «маленька щопта», як сказав Стус. Вони не знали, що вони шістдесятники, їх ніхто шістдесятниками не призначав. Це вже потім, з дистанції часу, їх так назвали. А тоді це була молодь, гарні, талановиті люди, які входили в життя, не знаючи, що вони входять в Історію. В кожну епоху щось випадає в кристал. Ось таким кришталом була та «маленька щопта». І Україна, побачена крізь неї була прекрасна. Ми любили і поважали одне одного. Ми нічого не боялись. Не тому. що були такі прекрасні, а тому, що просто були такі. Не робили кар’єри, не ганялися за успіхом і за грішми, відчували свою свободу навіть у тій тоталітарній державі»

Коли почалися арешти молодих українських літераторів, Ліна Костенко намагалася всяко підтримувати друзів, брала участь у тогочасних акціях протесту у Львові та Києві, через що на багато років опинилася поза офіційним літературним процесом. У 1972 році Україною прокотилась лавина арештів, але її не зачепили, бо арешт популярної поетеси викликав би величезну хвилю протесту як в Україні, так і за її межами. Однак, її внесли до списку письменників, яких не можна було згадувати, а їх твори – друкувати. Кожний, хто навіть ненароком порушував цю заборону, негайно звільнювався з роботи або, в кращому випадку, отримував сувору догану. Першим у тому списку стояло ім’я Ліни Костенко. Цілих 16 років її твори не друкували, книжки не видавали.

Багато хто з тогочасних українських класиків почав співпрацювати з радянською владою, але — не Ліна Костенко. На співбесіді з тогочасним директором видавництва “Радянський письменник”, котрий називав її твори антирадянськими, Ліна Василівна заявила, що її поетичні концепцїі – то її свідоме переконання, і жодних поступок комуністичній ідеології вона робити не збирається.

Переслідування прогресивних митців чиновники виправдовували заявами про відданість “комуністичним ідеалам” та “своєму народові”, на що отримали від Ліни Костенко убивчу відповідь:

Номенклатурні дурні, бюрократи,
пласкі мурмила в квадратурі рам!
Ваш інтелект не зважить на карати,
а щонайбільше просто на сто грам.

Поету важко. Він шукає істин.
Ми – джини в закоркованих пляшках.
А ви, хто ви, які ж ви комуністи?
Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!

Ви вже його сточили, як хробаччя.
Поезія для ваших топок – торф.
Оце, щоб ваші методи побачив, –
від заздрощів би луснув Бенкендорф.

Нелегко нам. Криваві краплі глоду
крізь наші вірші виступлять колись…
Не говоріть від імені народу. –
розперетричі ви йому впеклись!

Рукопис історичного роману “Маруся Чурай” довгих шість років поневірявся по видавництвах. Після видання він дуже швидко здобув всенародну любов. Кожен наклад миттю розпродавався. Його переписували, вивчали напам’ять.

Книжки почали з’являтися від 1977 року, але вихід кожної давався дуже нелегко. Вимагали поступок: книжка з’явиться на світ тільки при умові, якщо ви знімете той чи той вірш, переробите той чи інший рядок…

Ліна Костенко не йшла ні на найменший компроміс. Щоб домогтися виходу своїх поетичних збірок у незіпсованому вигляді, вона двічі оголошувала голодування. Не зламала її і необхідність роками жити у важкій матеріальній скруті: на роботу не брали, гонорарів не отримувала, книжки не виходили. Бували дні, коли залишалось тільки двадцять вісім копійок на пляшку кефіру.

Загалом же протистояння Ліни Костенко і чисельного чиновництва від літератури чимось нагадує сюжет однієї її поезії:

Біле – біле – біле поле.
Чорний гомін.
Вороння.
Посідало та й замріялось
про убитого коня.

Скаче кінь, копитом цокає,
тонко вухами пряде…
Ще ви, чорні, передохнете,
коли кінь цей упаде!

«Звідки така сила волі, така нездатність піти на конформізм? — питається біограф Ліни Костенко — В один час із нею жило і працювало чимало талановитих поетів-чоловіків, які не витримували протистояння з тоталітарною системою, ламались, починали служити їй, отримуючи за це посади, премії, ордени… Найлегше відповісти на це питання, зіславшись на характер поетеси: мовляв, він у неї мужній, непоступливий… Проте навряд чи така відповідь буде правильною. «

“А по ідеї жінка – тільки жінка”, – писала вона про себе в одній із поезій.

За матеріалами з Інтернету.

Читайте також: Видатній українській поетесі Ліні Костенко — 90 років