У Харкові відбулася прем’єра пластико-поетичної драми «Онєгін»

У постановці поєднуються елементи класичного театру, сучасного балету та перформансу. Режисер Ольга Турутя-Прасолова розповіла про свою роботу над виставою.

— Пані Ольго, як до Вас прийшла ідея поставити «Онєгіна»?

— Треба було якось відмітити ювілей театру. Ми з директором, на щастя, не дуже полюбляємо офіційні заходи, тож вирішили придумати щось особливе, щоб свято відчувалося в самій виставі. Так я наблизилась до ідеї створити «шоу» (погане слово) — виставу.

Найбільше мені здалося для цього, з творів Пушкіна, підходить «Онєгін». А так би я, мабуть, з Пушкіна «Капітанську дочку» поставила.

— Чи довгий час минув від ідеї до прем’єри?

— Так, роботу розпочали наприкiнцi минулого сезону, а закінчили вже в цьому. Був довгим підготовчий період. Бо для такого матеріалу мені було важливо, щоб увесь творчий склад, всі актори «дихали» як один. Щоб «співали» одну пісню.

— За якою методикою Ви перероблювали роман у віршах на сценарій пластико-поетичної драми?

— Це не було метою, це скоріше художній вислів.  А як ще говорити про любов?! ЇЇ треба танцювати й співати — душею і тілом, а не розказувати про неї.

— Що Ви відкрили для себе впродовж репетиційної та постановчої роботи?

— Відкрила, що люблю! Роботу, акторів, процес творення люблю. Репетиції… Все люблю. Ще зрозуміла, не вперше: те, що для мене є структурованим і чітким, для акторів — хаос.

Тому найважливішою частиною роботи є «переклад» своїх власних думок, політ своєї фантазії у конкретні слова і дії.

— На репетиціях використовувалась акторська імпровізація, чи все йшло за чітким режисерським планом?

— Я завжди надаю перевагу співпраці, співтворенню, не люблю бути диктатором. Намагаюсь дати стільки свободи, щоб актори хотіли і могли «гратися», бавитись, бо у цьому народжується багато справді цікавого і живого, ніж коли все прописано до дрібниць.

Імпровізація, звісно, є! Але мені хотілося б, щоб було ще більше.

— Що давало Вам натхнення так гармонійно поєднати пушкінську поетику та сучасну хореографію?

— У мене є «хореограф з моєї голови» — Наталя Федіна: це, мабуть, уперше коли хтось сторонній розуміє і бачить, так як бачу це я. Надихала музика, все завжди починається з музики.

-Якими музичними творами ви проілюстрували свою роботу?

— Макс Ріхтер, Абель Коржиновський — «Нічні тварини», Дахабраха, хоч їхній трек так і не увійшов до вистави. Саундтрек до фільму «Доні Дарко».

-Чому саме ці твори було відібрано?

— Бо це сучасна «класична» музика.

— Хто з колег допомагав зробити постановку такою  «драйвовою»?

— Всі! Більше за всіх Наталя Федіна, але і актори не відставали, постійно додавали щось від себе. Звукорежисер Луполчук Світлана завжди сповнена ідей і ділиться ними. Анна Мінакова — хормейстер також підлила олії у вогонь, коли запропонувала таку досить нестандартну вокальну партію для Ольги у виконанні Людмили Кохан.

— Яку філософію закладено у спектакль?

— Жити — спішити треба, любити — спішити треба, гляди ж не проспи! Це вже український класик ))) А ще про страх: ми часто озираємося на думку сторонніх, коли мова йде про особисте, від цього і помилки, і неправильні рішення.

Фотографії надано Харківським академічним російським драматичним театром ім. О. С. Пушкіна.