Відома літераторка Ярослава Стріха про Харків, Стівена Кінга, заробіток та «найпекельнішу» книгу

Відома українська перекладачка та літературна критикиня Ярослава Стріха стала учасницею другої літературної резиденції у Харкові.

Протягом місяця жінка працювала над перекладом роману «Transcription» британської письменниці Кейт Аткінсон. Ярослава вже знайома з творами митця: дебютний роман Аткінсон «За лаштунками в музеї» в перекладі Ярослави Стріхи здобув перемогу в номінації «Сучасна іноземна література в українському перекладі» на Львівському книжковому форумі-2018, а переклад роману «Руїни бога» того ж року ввійшов до короткого списку Премії міста літератури ЮНЕСКО.

Довідка. Харківська літературна резиденція – це спеціальний простір, на базі якого письменники можуть займатися творчістю. Вона базується у Літературному музеї, а керує проектом український осередок ПЕН-клубу — міжнародна неурядова організація, яка об’єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів. За умовами проекту, літератору, який пройшов конкурсний відбір, надається стипендія у 5000 гривень та житло на місяць. За цей час творець знайомиться з культурою Харкова та займається своїм твором.

— Ярославе, Коли Ви почали творити? Як проявлялась Ваша творчість?

— Я перекладаю досить давно – ще з глибокої студентської лави. Взагалі, переклад для мене, напевно, спочатку був похідним від великої любові до читання. Насправді, більшої близькості с текстом, ніж переклад, бути не може, тому що ти мусиш розібрати текст як конструктор «LEGO», на запчастини, зрозуміти як він працює і передати це засобами геть іншої мови. І спробувати відтворити той самий ефект часто зовсім іншими засобами. Мене захоплює цей «технічний виклик», тож я почала перекладати. У мене за плечима щось більше 20 перекладів у дуже різних жанрах.

— Ви займаєтесь перекладом як художньої літератури, так і коміксів. Що ближче до душі?

— Навіщо ж обирати. От Ви, напевно, любите і чай і каву, так? А якби Вас змусили обирати, от пити тільки чай чи тільки каву все життя – це ж трагедія.

— Ярославе, у Вас досить великий досвід перекладацької діяльності. Яка книга відібрала найбільше сил?

— Найпекельнішою книжкою була «Місто Боуган» Кевіна Баррі. Вона забавна! Вона про те, як на руїнах цивілізації постапокаліпстичної Ірландії починає проростати нова міфологія. Автор стверджує: найцікавіше, що відбувається в оповіданні історії, відбувається в серіалах і кіно. Свого часу серіали і кіно «стирили» багато оповідних прийомів з літератури і от час літературі зробити такий от набіг.

У чому проблема? Там герої говорять трошки по-різному. Є люди, які говорять діалектами. Ті люди, які в місті, що от «банда на банду», вони говорять таким штучним міським сленгом, у якому знайомі нам поняття фонетично викривлені. Є люди, які говорять більш-менш нейтрально.

— Чи не найпопулярнішим письменником сьогодення являється Стівен Кінг. Особливо серед молоді. Водночас думки літературних критиків щодо його творчості розділяються: одні вважають Кінга тонким психологом, інші – типовий представником «популярного жанру». Ваше відношення до творчості Стівена Кінга.

— Люблю Стівена Кінга, хто ж не любить Стівена Кінга?! Письменник дуже не рівний. Як у будь-якого автора, який пише багато, у нього є більш вдалі тексти, менш вдалі тексти. Але він блискуче відчуває такі от суспільні точки напруги, точки тривоги – тонкі місця, де, врешті, рветься. Мені здається, він дуже серйозний, насправді, письменник, якого не сприймають серйозно через усі ці ознаки «популярного жанру».

При цьому у нього є слабкі місця – він є не дуже добрим стилістом. Описи в його слабших текстах мало-функціонально провисають. Але в своїх найкращих текстах Кінг – це, звичайно, дуже глибоко й серйозно.

— Літературний Харків. На перший погляд, який він?

— Я ніколи раніше не бувала в Харкові. Тобто, Харків для мене був таким літературним фактом – у мене шматок дисертації про Харків, все як треба. І тому в мене вже починали закладатися якісь такі підозри, що може Харкова не існує? Це таке спеціально вигадане місце, де от відбувається дія якихось улюблених книжок, до якого приписані якісь хороші автори. А от чи існує Харків поза літературою – для мене було не очевидним. Google Maps, між іншим, теж сумнівається в реальності Харкова. Я от пересуваюся з цими картами. Вони не знають про існування частини доріг, якими я регулярно ходжу. Натомість, вони підозрюють, що існують якісь дороги, яких, насправді, не існує. Які ведуть в абсолютні звалини історії, в якісь «блошині ринки», де продають якісь уламки, символи минулих епох і звідки немає виходу реально.

Мені надзвичайно подобається, наскільки тут щільно утрамбовано дуже різні речі. Від умовно такого от модернізму, зламу століть – дуже статичного, дуже повільного. Цими кам’яними квітами, ліпниною, яка в’ється будинками. Ця старосвітська грунтовна архітектура, яку будували нібито на віки, з думкою, що так житиметься і надалі. А поруч від цього якісь проекти майбутнього, той же Держпром. Щось, що було таким от знаком нового, агресивного нового. Того, що сьогодні теж стало історією. А поруч сучасні дивні речі, типу парку Горького.

За рахунок щільності архітектури і щільності цих історій тут дуже гарно вигадувати метафори. Скажімо, те, що пліч-о-пліч, буквально, стоять будинок «Слово» і військовий госпіталь. Ніби те, що береже історію – культура, пам’ять, а з іншого боку — армія.

— У Харкові ви займаєтесь перекладом книги британської письменниці Кейт Аткінсон «Transcription». Розкажіть про цей роман.

Цей твір потрапляє до категорії її творів – «романів із трішки вищої полиці».  Це таке обігравання штампів шпигунського роману умовно зразка Джона ле Карре. Вона бере цю жанрову модель і робить з цього щось нове, геть свіже, геть критичне до якихось подій, які там зазвичай приймаються як даність.

На сюжетному рівні – це історія про дівчинку, яку початок Другої світової війни застає амбітною, 18-річною ідеалістичною активісткою. Вона влаштовується працювати у британську розвідку з надією, що «от зараз буде цікаво!», зараз вона потрапить у вир цих шпигунських інтриг – погоні, стрілянина, все як треба. Але потрапляє на абсолютно марудну паперову роботу. В принципі, того ж типу, на якій вона опинилася б і без війни. Аж поки їй не доручають розшифровувати записи прослуховування зустрічей британських симпатиків-нацистів. І зрештою вона відправляється на справжнє шпигунське завдання. Все йде трагічно не так.

— Ярославе, чи приносить перекладацька діяльність бажану фінансову нагороду?

— Так. Мені здається, переклади зараз – найкраще оплачувана ніша в нашій літературі. Тобто, в якихось таких більш технічних спеціальностей (насправді дуже творчих, але вони сприймаються як такі другорядні технічні спеціальності) – там все значно гірше з гонорарами. Також все значно гірше у письменників чи дослідників, тому що на те, щоб написати свій текст чи створити свою монографію і зібрати матеріали йде значно більше часу, ніж на переклади. От якщо «розмазати» гонорар по тих роках, які можуть піти на роботу з текстом, то може виявитися, що той гонорар якийсь смішний. А от в перекладі — все дуже добре. Особливо на фоні всього іншого.