«Українською, будь ласка»: Харківський письменник В’ячеслав Чеш Омельченко про події, що змінили світогляд

Харківський письменник В’ячеслав Чеш-Омельченко 5 років тому став писати й розмовляти українською: штурм ХОДА, апропріація української культури Росією, ситуація з україномовним осередком у Харкові та багато іншого в ексклюзивному інтерв`ю для МГ «Об`єктив».

В`ячеслав складає вірші достатньо давно. Останнім часом літератор почав більше писати й оповідань. Письменник друкується в альманахах, збірках, а на весні у «Домі химер», до «Книжкового Арсеналу» планується презентація нового твору «Вулиця маршала Ж», де частково будуть згадуватись події навколо проспекту Григоренка у Харкові, який, як жартує автор, чомусь намагається стати Жуковим.

Значною мірою письменника цікавить харківська поетична традиція, «Розстріляне відродження». За словами В`ячеслава, це такий «живчик», який б`ється в Харкові. Мовляв, він досі існує, досі цікавить і його потрібно розвивати, чим автор, власне, і займається.

— Коли Ви перешли на українську і чому?

В районі 2015 року. Бажання в мене виникло одразу після 1 березня 2014 року. Тобто, я був при цьому — коли були російські лінчування, був їхній штурм ОДА. Частину цього м`яса, скажімо так, я застав. І плюс в мене все так склалося, що ми давно запланували піти на один російський фільм Германа «Трудно быть богом». Він був таким дуже чорно-біло тягучим, в’язким і вельми асоціювався з подіями, які у нас відбуваються. Тобто, тут петербуржець російський прапор на нашій обладміністрації ставить. Тут наших хлопців витягають, обливають зеленкою і все таке на вулицях. І тут паралельно оця от російська культура. Це все так сплавилося воєдино. І от в так звані «часи» так званої «ХНР» було відчуття, що вже не можна вільно ходити Харковом, вільно дихати. Я тоді був російськомовним, але ідея, що я ніколи не зможу українською говорити безпечно, нормально, вільно – вона мені дуже провітрила голову. Ну і потім в мене є частина родичів з Дебальцевого. Теж якісь історії, які з одного боку «наші мальчікі», а з іншого боку розуміють, що дали зброю наркоманам, які стоять на блокпостах незрозуміло за що.

І плюс думка про культурну апропріацію. Розумієте, як вони зробили з Гоголем, ледь не зробили з Шевченком. Типу, дивіться, він же в Пітері вчився, він же художник, він же майже, трішечки російський художник. У нього навіть щоденник російською написаний. Тобто, якщо є лазівка в твою біографію, оці імперські «щупальця» влізуть. Малевич – він етнічно поляк, виріс в Україні, називав себе українцем – це підтверджені свідчення. Але це «русский авангард». Тобто, культурна апропріація в імперії поставлена на потік. А я, все-таки, людина творча. Я й тоді подумав: а раптом я створю щось вартісне, а воно буде апропрійоване російською культурою. Воно буде з’їдене, знову буде на цих кістках, кістках таких самих як я, воно буде зведено в будівлю «Харьков – русский город, всегда был, никаких украинцев тут не было».

— Виходить, що раніше Ви й писали російською, а потім — лиш українською?

— Так, віршував я російською і навіть був у певних колах, не те, що супер відомий, але певну відомість і певні знайомства мав. А потім на якийсь час перестав писати, бо російською я більше не хотів, а українською ще не міг – не було пластичності. І це був ще один виклик, бо знаєте цей міф про «русскоязычную челюсть»? Що «русскоязычный человек не может вот так, по-бандеровски». Нам теж розказували, що от не можна сни бачити українською ніколи. Різні речі, які теж є в наративі. А я подумав: а чи справді? Чи це, можливо, міф такий? І виявилося, що до великої міри міф.

— З якими складнощами Ви стикалися, коли вивчали та вільно спілкувалися українською?

— Перші складнощі виникають коли ти намагаєшся довго говорити українською – ти відчуваєш м’язи інакше. Тобто, якийсь час це навіть фізіологічно відчувається, що трішки інша міміка, трішки інша тембральність. Ти сам собі незвичний.

Я починав тренуватися на кондукторах, аптекарках: людях, які мене не знають, транзакція була дуже маленькою між нами.

Є ще проблема термінології. Тим, чим ти цікавишся – тим ти надолужиш, так. Але якісь базові шкільні штуки… З алгебри, яку я не підіймав, умовно, 15 років. Іноді ти застрягаєш на таких речах, на якихось побутових речах теж можеш застрягати. Наприклад, «дрова»: чи «дрів» чи «дров»? В якийсь момент розумієш, що ти з людьми не особливо про дрова розмовляєш.

— Як із україномовним осередком у Харкові?

— Є люди, які українською розмовляють в Харкові, але не можна сказати, що от мовна картина у нас така от безхмарна. З цим є певна проблема. Наприклад, останній випадок був сьогодні, що «от ничего непонятно на этом западенском!». Тобто панна виходить з приміщення, де ми там говорили про якісь побутові абсолютно речі (в лікарні). І от вона собі розказує як їй важко бідній, «ничего не понятно». Причому, що доволі кумедно й характерно, я з такого «глухого гірського карпатського селища» як «Нові доми». Дідусь, прадід – всі на Слобожанщині. Цей от «западенський» стереотип… Дуже цікаво спитати у цих людей, а де могили їхніх прадідів, батьків. Тому що я то знаю де мої. Я от знаю, що батька теж недалеко звідси перевчили в школі вже на російську. Це достатньо недавній процес. Він потрапив під жорсткий булінг, знав що таке «чертячий язык» — була така фраза щодо українців. Така дуже специфічна русифікація, дуже нещодавня. При чому частина людей про це не здогадується, так от: «А звідки він?». Дійсно, а звідки? А Ви звідки?

— Вам грубили у відповідь, коли чули українську?

— Так от щоб відкрита агресія саме на мову – близько 3 разів було. Теж хочу сказати не щодо людей, а щодо невиконання законів про мову. У нас от дуже погано з українським меню. Причому, ніхто ж не вимагає мати виключно українське меню.

— З чим ще погано, крім українського меню? Або ж навпаки – покращення?

— З книжками стало набагато краще, з перекладом фільмів, серіалів, з власним кіновиробництвом. Комп’ютерні ігри! Я не те, що багато граю, але наскільки я моніторю цю тему – дуже мало перекладів і вони, здебільшого, волонтерські. Ютуб-блоґінґ якось розвивається, але не повністю покриває. Якісь якісні подкасти – я дуже радію коли вони виникають. Технічна література – вона теж з’являється.

Якщо раніше я думав: «А що можна таке взагалі купити?» і старався качати книжки, то зараз я книжки стараюся купувати. Їх дуже багато, дуже багато новинок, тут можна тільки порадіти. Але, все-таки, коли стагнація і колоніальні 300-350 років, а потім оця от пострадянська інерція – дуже мало ще напрацювань в технічних, в класичних перекладах. У всіх, хто хоче долучатися до українського мовотворення, культуротворення – в них ще буде багато роботи.

— Я з Вами погоджусь, українська мова розвивається зараз, але чому? Щось новеньке, відносно? Чи це, безпосередньо, пов’язано з чимось іншим – війною на Донбасі?

— Я думаю, зійшлося кілька факторів. Поворотний ключ такий от, можливо, детонатор – це, звісно, війна. Вона провітрила не тільки мені голову, а достатньо великій кількості людей, бо бути російськомовним українським патріотом – це, все-таки, якийсь дисонанс, якщо додумати цю думку до кінця.

Я от перейшов на патріотичні позиції – я побачив 2014 рік, я брав участь у Майдані в Харкові, до Києва також їздив. І от якась кількість людей теж. Питання в тому – як після цього залишатися в російському культурному полі? Не в тому сенсі, що ми можемо викинути одразу все. Звісно, ні. Багато хто читав «Толстоєвських», слухав Цоя. Але, з іншого боку, світи дійсно розходяться. Вони й без того б розходились. Ми давно не живемо в єдиній із росіянами державі. І те, що тут російською відбувається – воно завжди вторинне. Навіть згадати приклад з «ВВ» (Воплі Відоплясова) – російськомовні «русские рокеры Киева» умовно – їх нема. Фактично все, що проросло російськомовне – воно все достатньо вторинне стосовно метрополії. Це нормально, вони в орбіті. Але якщо ти хочеш бути в іншій країні, в певному осередку культурному, то переливати знову ці чорнила петербурсько-московські безкінечно, пережовувати Бродського по десятому колу… Ну таке.

Спочатку, так – це вольове зусилля. Тобто, як можна з цими людьми перебувати в одному культурному полі після того, що їхня держава при їхній повній підтримці зробила. Спасибі тим росіянам, їх буквально, півтори людині, які нас підтримали в Росії, вони теж є, але ми знаємо, що це навіть не 86%. Думаю, що оце от розходження планет було б і без цього, але війна радикалізувала цей процес. І навіть просто, безідеологічно, перебуваючи в полі творів того ж Лук’яненка зараз… Я не знаю, як людям вдається перебувати на російській хвилі досі. Це треба або зовсім не цікавитися тим, що відбувається в Україні, тобто бути таким «Воронежем», жити в ментальній «Твері»… Але я переїхав звідти.