7 квітня експрестест підтвердив COVID-19 у харківського далекобійника

Про стан чоловіка, який їздив вантажівкою до Росії, журналістам Медіа групи «Об’єктив» розповіла його сусідка, яка ледве домоглася ушпиталення хворого попри медичну бюрократію.

Пані Валентина В. — активна пенсіонерка, котра все життя займала керівну посаду на Південній залізниці – трясла місцевих лікарів та грозилася звернутися в усі причетні інстанції задля порятунку сусіда. Через медичні формальності її сусід Олександр Б., якого з високою температурою завернула до України російська митниця, кілька днів знаходився в безпорадному стані через високу температуру, а лікарі відмовлялися його ушпиталювати.

— Пані Валентина в деталях розповіла історію захворівшого на коронавірус сусіда-водія:

—  Мешкаємо ми на Мереф’янському шосе, в Основ’янському районі. Мій сусід, далекобійник, їздить у рейси по Росії. Передостанній його рейс почався десь 10-12 березня. Того разу він був у Москві й у Петербурзі. Звідти привіз товар до Києва. Повернувся додому, до Харкова 27-го березня, розвантажився і три дні ремонтував машину. Ремонтував в суботу, в неділю і в понеділок. Вдень він працював, а вночі  повертався спати додому.

У вівторок, 31-го березня, завантажив знову фуру і поїхав у рейс – знову в Росію. Мав доправити вантаж до Вітебська.

Прибувши на пункт пропуску без проблем пройшов митний контроль. Українські митники та прикордонники температуру йому не міряли.

Але коли приїхав на місце впуску до Росії, тамтешні прикордонники виявили, що в нього +37,7 С. Далі його не пустили й викликали російську бригаду швидкої допомоги. Медики прибули, але – без експрестестів. Його завернули назад, до України, сказали, щоб викликав швидку в своїй країні.

Він повернувся на український пункт пропуску, повідомив про ситуацію прикордонників. Ті також викликали швидку. Українські медики, як і російські, прибули на місце виклику без експрестестів, сказавши, що їх не мають. Послухали дихання, теж поміряли температуру і підтвердили, що вона +37,7 градусів за Цельсієм.

Склалася патова ситуація – ні додому, ні в Росію не пускають. Олександр зателефонував своєму керівнику, попросив водія на заміну – в рейс. Начальник привіз іншого водія, той сів за кермо і поїхав до Вітебська. Той самий начальник підвіз мого сусіда Олександра власною автівкою на зупинку автотранспорту „Одеська”, а далі той вже громадським автобусом дістався до свого будинку.

Тож повернувся він додому того ж дня – 31-го березня, на мій подив – вже в масці. Ми мешкаємо з ним в одному тамбурі. Він подзвонив, я відчинила двері на площадку й остовпіла: „Сашко, — питаю, — що трапилося?!” Це було вже аж близько 16-ї години.

„Мене завернули, – каже, – у мене є підвищена температура”. Тож я його впустила, двері на площадку замкнула, і він пішов до себе.

— Пані Валентино, а чи ви спілкувалися із своїм сусідом увесь цей час?

— До нього не ходила. Але ж його мобільний телефон в мене є! Я йому постійно телефонувала, цікавилася станом, ставила запитання: чи потребує чогось?

Продуктами він запасся, бо коли дізнався, що в нього запідозрили коронавірус, зателефонував братові, в чиїй квартирі мешкає, і розповів про свою халепу. Брат йому порадив: „Закупи продукти, щоб сидіти в обсервації, нікуди не виходити”. Тож мій сусід так і зробив: запасся харчами дорогою додому, поблизу нашого будинку, а на Одеській ще раніше купив ліки.

Лікарі швидкої допомоги йому сказали, що він має два тижні сидіти на карантині вдома. До речі, лікарі швидкої повідомили про цей випадок у нашу лікарню.

— У яку саме, пані Валентино. В інфекційну?

— Ні, у нашу, першу міську. Це все було ще 31-го березня.

— З цього моменту ним з медиків хтось опікувався, перевіряв?

— Ніхто не опікувався, ніхто не прийшов і нічого не спитав. Я тільки у нього постійно питала телефоном: „Як ти, Сашко?” – „Нічого”, – каже. „У тебе є, що їсти?” – „Є.” Ну, й гаразд.

Хоча, він, як приїхав – одразу сказав, що мучить кашель. Він – курець, раніше, коли вдома палив, то і в мене в квартирі чутно було той запах – повно диму. А тут каже телефоном: „Тьотю Валю, я курити не можу. Тільки візьму сигарету, то такий кашель, що задихаюся”. І через те він увесь цей час, поки був вдома, не курив.

А 6 квітня йому стало гірше. Каже: „Сил немає піднятися, так мені погано”. Я йому й кажу: „Викликай швидку!” Він викликав. Розказав їм усе оце, що я зараз. А лікарі швидкої й кажуть: „Зв’язуйтеся зі своїм сімейним лікарем. Якщо він вирішить, що Вас треба покласти до лікарні – ми Вас заберемо. А якщо ні – Вас лікуватимуть вдома.” І не забрали.

— Чому? Він не зв’язався із сімейним лікарем? Чи той так вирішив – не ушпиталювати?

— Він не міг зв’язатися, бо не мав номеру телефону лікаря. Коли я про це почула, то подзвонила до свого дільничого лікаря. Адже ми з ним ставали на облік у тій самій лікарні. Я вирішила, що мій лікар передасть далі цю інформацію.

Подзвонила, розповіла про цей випадок, пояснила, що „швидка” його не забрала. Мій дільничій лікар спитав: „З ким у нього підписана декларація?”  Я кажу: „З Малигіною, але він не має її телефона”. Я назвала прізвище, яке мені озвучив Олександр. Мій лікар каже: „Я зараз їй подзвоню, скажу, а вона з ним зв’яжеться”.  Я продиктувала мобільний телефон.

Через трохи часу мій лікар сам подзвонив Саші й каже: „Я – ваш дільничій лікар, але Ви у мене декларацію не підписували, то ж до мене – ніяких претензій у Вас немає. Я Вами займатися не буду. Шукайте свого лікаря.”

— „Замєчательно”…

— Так, „замєчатєльно”: бо в нього ж немає номера того лікаря! Але добре, що я маю стаціонарний телефон. О пів на одинадцяту ранку я дзвоню на в регістратуру нашої лікарні. Додзвонилася, пояснила, що у нього немає номеру телефону його лікаря. А мені й кажуть: „Добре, у неї саме прийом хворих, зараз перекажемо.”

Я знов сказала номер телефона мого хворого сусіда, сказала, як його звати. Регістраторка каже: „Зараз піду до лікарки, скажу їй”.

Пішла вона до лікарки, сказала. Через деякий час до сусіда дзвонить медсестра і питає: „Ви у нас декларацію оформлювали?” – „Так” – „Але я її не знаходжу в комп’ютері у нас. Я ще раз передивлюся і Вам перетелефоную”.

— Вона не знайшла декларацію?

— Так. Через якийсь час знову дзвонить йому і каже: „Ваша декларація анульована”.

— Як так?

— Чому анульована? А річ у тім, що він прописаний у Миколаєві. Минулого року в нього було „білокровіє”. Він два місяці тут лежав у онкології, а потім дізналися, що він прописаний у Миколаєві, в паспорт зазирнули, його виписали швиденько і поїхав він лікуватися до Миколаєва. Там три місяці перебував в онкологічному відділенні.

А ще, на лівій нозі у нього – до коліна – протез. Він колись у поїздці відморозив ногу, її відрізали. І через те, що ходить на протезі, у нього стерся тазостегновий суглоб. Було боляче ступати. Його поставили на чергу в Миколаєві, щоб зробити операцію. Але для цього довелося там підписати декларацію з лікарем. Він там її оформив, а відповідно, по  комп’ютеру стало відомо, що тут у Харкові вона автоматично анульована.

— А він не знав, що тут не має лікаря?

— Так, не знав, звичайно! Ось так і сталося.

А вчора вже увечері я йому сказала: „Сашо, не будемо цим „б…” нічого пояснювати. А роби так: викликаєш „швидку” і кажеш: Я – самотній. Мені 55 років. У мене сильнющий кашель. І мені так погано, що я не можу з ліжка встати, навіть води взяти.”

— І це все – правда? Він був у такому стані?

— Так, вчора він був у такому стані. Щоправда, на ноги він ще міг ставати, але я наказала йому про це не згадувати.  І кажу йому: „Хай тільки ці „б…” спробують не приїхати! Так я й до Ляшка дійду, до Віктора, і на 15-45 додзвонюся. Все! Я їм влаштую!”

Вранці 7 квітня він викликав швидку, вони приїхали і його забрали.

Забрали о пів на 9 ранку. Поклали у 22-гу інфекційну лікарню. Зробили там експрестест, і діагноз COVID-19 підтвердився.

На цьому все скінчилося, але того ж дня о десятій ранку дзвонить мені мій лікар. Бо, коли експрестест підтвердився, то одразу зателефонували в першу лікарню. Тож він мені дзвонить і питає: „Як Ви перетиналися із хворим Б.?” Я кажу: „Та як? 31-го відчиняла йому двері, а сьогодні він пішов – зачиняла за ним двері. Отак. До нього не ходила.” Він мені й каже: „Ви глядіть, якщо у Вас з’явиться температура або кашель, то Ви одразу мені телефонуйте!” І на цьому – все.

А я сиджу й думаю: „А продезінфікувати ж треба?!”

— Звісно, треба. Ви зателефонували в санітарну службу?

— Немає у нас санслужби. Я подзвонила 15-62. І пояснила їм ситуацію. Вони сказали: „Добре, ми все вирішимо”. Через півтори години мені зателефонувала жінка з Основ’янського відділу міськради й спитала: „А звідки Ви знаєте, що в тій квартирі – „корона”? А я їй і кажу: „Мені дзвонив дільничій лікар”, і назвала прізвище, ім’я, по-батькові. І що він з першої міської лікарні.

Напевно, вони його знайшли і він теж це їм сказав. Бо о шостій вечора приїхала оця „зараза”, побризкала коридор, і ліфт, і мій тамбур.

— У Вас в квартирі провели дезінфекцію?

— В квартирі – ні. Тільки в тамбурі. Нащо мені в квартирі? Воно таке вонюче, що я помру тут від самого запаху!

— Але ж Ви – контактна особа, Вам теж мали би зробити експрес-тест.  

— Ну… У мене поки ще немає ніяких ознак.

— Ви ж розумієте, що через Ваш вік, Ви – в групі ризику? Вам же – 77 років!

 — Так! І – я знаю, що в групі ризику.

— За вашим станом потрібно ретельно стежити.

— Так, правильно! Знаєш, що? Знайди мені телефон Кернеса, а я йому зателефоную!

Нагадаємо, сам міський голова опублікував власний мобільний телефон, на який люди похилого віку можуть йому телефонувати і написав: «Для людей старшого віку, які перебувають у найбільшій зоні ризику, міська влада і підготовлені нами волонтери готові надати будь-яку необхідну допомогу. Зокрема — купити і доставити додому їжу і медикаменти, вигуляти вашого собаку і багато іншого. Ті, кому необхідна така підтримка — телефонуйте прямо мені на мій особистий телефон  +38 067 579 47 47«.

Телефон активній пенсіонерці було надано.