«Я трішки відважно повівся, але героєм себе не вважаю» – Віталій Марків

За драматичною історією ув’язненого нацгвардійця слідкувала вся Україна. Що відчував він сам, Марків розповів у програмі «Інформаційний вечір» на телеканалі Simon.

Український військовий Віталій Марків провів за ґратами в італійській в’язниці 1222 доби. Це – лише невелика частина того строку, який йому присудив італійський суд (аж 24 роки).  Марківа звинуватили в загибелі на Донбасі італійського фотографа Андреа Роккеллі. Разом із російським колегою Андрієм Мироновим Роккеллі потрапив під мінометний обстріл поблизу Слов’яснька в травні 2014 року. Пізніше в українській Генпрокуратурі повідомили, що Роккеллі перебував у «сірій зоні» без погодження з офіційною владою України. 3 листопада 2020 року апеляційний суд Мілана повністю виправдав Марківа.

Історія нацгвардійця лягла в основу документального фільму «Позивний: Італієць». Автор фільму, директор департаменту комунікацій Міністерства внутрішніх справ України Артем Шевченко також взяв участь у «Інформаційному вечорі».

«Ми виграли одну битву, але війну ще не закінчили»

—  Не знаю, чи можна казати, що у вашому судовому процесі поставлено остаточно крапку?

Віталій Марків: Ну, по-перше, касація подала скаргу, тобто сторона обвинувачення подала скаргу в касацію.

—  Це наступний етап справи?

В.М.: Так, зараз очікуємо, що прийме рішення Верховний касаційний суд Республіки Італія.

—  У них система схожа на нашу? Тобто є касаційний, а далі є ще Верховний суд…

В.М.:  Ні, є касаційний суд. Він може затвердити вирок другої інстанції, або перенаправити на першу, або на другу. Приблизно так мені говорили.

—  Тобто все ще….

В.М.:  …може повернути, звичайно. Тому битва… Ми виграли одну битву, але війну ще не закінчили. Це моє особисте.

«Одразу помітив, що курки в них були зведені»

— Такого ніколи не бувало, щоб 15 поліцейських арештовували одну людину. Як це відбувалося?

В.М.:  Їх, можливо, було й більше. Можливо, більше 20, 18 — це точно.Усе дуже просто: ми прилетіли в аеропорт у Болонью. Чому в Італію? Дружина пропонувала й інші країни – Єгипет чи Грузію, чи Турцію. Я їй говорю, що в мене ж там усе-таки мати. Я дружині хотів показати, де я виріс, чим займався, познайомити з друзями та з сестрою…Прилетіли в Больнью, все нормально, приземлилися, вийшли з аеропорту на парковку, виїхали на автомобілі – зупиняє автомобіль карабінерів. І в той момент одразу під’їжджає 4 автомобілі  цивільних – позашляховики. Вистрибують люди в цивільному зі значками на шиї та зброєю в руках. Я як військовий помітив, що в них у всіх курки були зведені, тобто вони вже готові були використати зброю в будь-якому випадку.

— Тобто  їх орієнтували на вас як на військового?

В.М.:  Як на людину, яка могла чинити спротив, так. Я усе це я одразу помітив. А мій вітчим, сестра – вони не зрозуміли. Дружина теж не зрозуміла. Але я помітив, що курок був зведений. Тому в принципі я не так за себе переживав, як за своїх рідних та близьких.

«Перше, що мене спитали: чи дійсно я хочу зв’язатися з посольством»

— А далі, що було? На вас намагалися якось тиснути – психологічно, фізично, можливо?

В.М.:  Були можливості. Як вони робили. Вони робили все дуже просто. Вони мене посадили в автомобіль, наділи кайданки – і прямим рейсом відправили в комісаріат. У комісаріаті мені вручили обвинувальний акт. Я з ним ознайомився, оскільки італійською я володію дуже добре – на рівні української, тобто на рівні рідної мови. Я одразу зрозумів, що тут дійсно йдеться про серйозні обвинувачення.У першу чергу я сказав проінформувати українське посольство та консульство. Заявив, що я український військовий, назвав номер свого жетону. У відповідь на прохання зв’язатися з посольством, перше, що мені сказали, чи дійсно я хочу зв’язуватися з посольством? Я кажу: звісно. Вони пішли зв’язуватися. Пройшло 1 – 1,5 години. Кажуть: ну, зараз. Я ще раз їм сказав зв’язатися з посольством та консульством. Потім утретє. І вже так сказав: я вимагаю, щоб ви повідомили посольство, консульство та мого адвоката.

— А це скільки вже пройшло годин?

В.М.:  Десь 3 години. На це я отримав відповідь, що консульство не бере трубки. А адвокат тебе відвідає в тюрмі. Я кажу: в якій тюрмі?Проходять усі протокольні процедури:  відбитки пальців, фотографії, ознайомлення, підписання… Забрали особисті речі, які я мав при собі.І не тільки мене перевірили, але й мою дружину, вітчима, сестру. На це вони не мали підстав, тому що обвинувачення мав тільки я один. Перевіряти речі, документи членів моєї родини вони не мали право взагалі. Я про це дізнався вже після того, як я повернувся в Україну.Ніхто нічого не коментував. Сказали: в тебе буде зустріч із прокурором, адвокатом уже у в’язниці. Тобто в них уже все було готово, щоб відправити мене до в’язниці.Найцікавіше, що з Болоньї до Павії — приблизно 260 — 300 км. Згодом активіст Олесь Городецький (людина від української діаспори, яка займалася цими питаннями) дійшов висновку, що згідно з чинним законодавством Італії мою справу мав розглядати суд або прописки моєї матері та моєї (там, де я проживав), або місця затримання (тобто Болоньї). А в останньому випадку місце падання позову — це Ломбардія. Якось перші два чинника вони переплюнули і перекинули на самий останній, тобто в Павію. Людина, яка загинула, вона з Павії, прокуратура та судді місцеві.

«Журналіст, який хоче висвітлювати війну, свідомо бере на себе частину ризику»

— Артем, коли наша сторона приєдналася до цієї справи? Як взагалі дізналися про цей арешт?

Артем Шевченко: Ну, цього ніхто не очікував. Не знав ніхто, що він — в оперативній розробці правоохоронних органів Італії як причетний до загибелі італійського журналіста Роккеллі. Який — я хочу нагадати — поїхав на нашу війну, усвідомлюючи ризик фронтової журналістики. Я неодноразово висвітлював військові конфлікти в різних точках світу (шість закордонних відряджень до Іраку, на інші війни, неодноразово бував на нашій, де й познайомився з Віталієм). Репортер, журналіст, який хоче висвітлювати війну, свідомо бере на себе частину ризику за власне життя та здоров’я. Цього не міг не розуміти Роккеллі. На жаль, цього не розуміло італійське правосуддя, яке визначило, що Роккеллі став жертвою злочину, навмисного злочину. Не того, що він на війну приїхав, де стріляють — законна влада, яку представляє Віталій, і ворог, сепаратисти, яких представляв Гіркін та його банда і Російська Федерація, яка за ним.

В.М.: Вибачте, доповню стосовно слідства. Прокурори наполягали на тому, що під час ось цього періоду (коли приїхали журналісти) не відбувалися ніякі бойові дії, тобто все було спокійно, все було тихо, сепаратистів взагалі не було на своїх позиціях. Це я вам коментую позицію прокуратури: сепаратистів на позиціях не було.

«Наскільки мені відомо, прапори ніхто не ніс за собою»

—  Тобто приїхали, застосували зброю —  і все?

В.М.: Приїхали журналісти зробити фотографії — українці з Карачуна. Тобто понад 1800 метрів побачили журналістів, ідентифікували, хто італієць, хто француз, а хто росіянин (яким чином, мені не відомо, наскільки мені відомо, прапори ніхто не ніс за собою). Відкрили по них прицільний вогонь зі зброї (всупереч тому, що балістика не дозволяє цього). Сепаратисти почули, що стріляють по їх позиціям, прибігли з дому та відкрили вогонь у відповідь. Їхня реконструкція взагалі не відповідає тамтешнім подіям і реаліям нашим.

А.Ш.: Ми у фільмі намагалися показати, що загибель репортерів Миронова та Роккеллі сталося у розпал активних бойових дій під Слов’янськом. 24 травня загинув (у той самий день, щоправда на інших позиціях) перший гвардієць добровольчого батальйону ім. Кульчицького Станіслав Зінчік. До того гинули десантники, з якими він ніс службу. Це був розпал активних бойових дій. Активно застосовувалися міномети, були збиті наші вертольоти. Через 5 днів після загибелі Роккеллі загинув генерал Кульчицький на гелікоптері з дванадцятьма  міліціонерами та гвардійцями на борту. Це велика війна була! Ми намагалися показати це в фільмі, що це епізод, який вшитий в загальну картину війни, загальних людських втрат, за які відповідає країна-агресор – Російська Федерація.

«Був відчай, бадьорість, була настороженість — було все»

А.Ш.: Повертаючись до вашого запитання. Безумовно, включилися одразу. Міністерство внутрішніх справ, не тільки державна вся служба, але МВС особливо, тому що це наш боєць, тому що гвардія — це природна складова Міністерства внутрішніх справ. Вони нерозривні з нашим відомством. Тому почали всі кроки з міжнародним захистом, консультації з дипломатами, юристами, як можна допомогти. Це серйозний довгий кейс. Витримали все відповідно вимог італійського законодавства.

— Яким чином? У нас же не було прецедентів? У нас не має знавців юриспруденції Італії?

А.Ш.: У тому й складність: знайти адвоката класного, який захищав Віталія. Одного. Другого. Знайти юристів. Дуже велику роль зіграли дипломати наші – посольство та консульство, консул Євген Шквира, який знає все.

В.М.: Пан Євген Шквира — це та людина, яка побачила всі мої відтінки. Йому я щиро вдячний. Він вперше приїхав до мене в Павію — до в’язниці. Понад 6 годин його протримали. Дуже зневажливо з ним повелись. Він вистояв, почекав, зустрівся зі мною, переговорив. І з того моменту він отримав таку роль — майже фільтра. Він був тою людиною з якою тримала контакт моя мати. Після зустрічі зі мною він дзвонив до матері: «Так, я був із Віталієм, у нього хороший настрій, усе нормально». Або: «Він трохи засмучений, але ми його підтримаємо». Тож він побачив усі мої відтінки, а за три з половиною роки, уявить собі, — це був відчай, бадьорість, це була настороженість, це було все. Він на собі побачив і подекуди навіть відчув, коли мені потрібно було виговоритись. Тому пану Євгену, коли ми зустрілися, я особисто сказав «дякую» — не як дипломату, а як другу, як людині. Я бачив його очі, я розумів, що він дійсно переживає. Не тільки він, усі люди, які взялися за це.

«Дружині запропонував: ти ж молода, я не змушую тебе чекати»

—  Вас беруть — і виривають фактично з життя. Ви починаєте з цього моменту жити абсолютно по-іншому. У чому були – в тому й до тюрми доправили. Я ніколи не був у такій ситуації, але можу уявити шок, у якому ви знаходились і емоційну навантаженість усіх цих днів. Але, напевно, була якась матеріальна сторона: просто передати речі якісь. Як із цим справлялися? Як допомагала наша держава або українці, які жили в Італії?

В. М.: Допомога була дуже важливою, насамперед, ось цю важку працю на свої плечі отримала моя родина: це моя мати, сестра, мій вітчим-італієць, чоловік моєї матері (вони 20 років як одружені), моя дружина. З нею я домовився, щоб вона не приїжджала до мене. Я їй сказав: «Чекай мене вдома!» Вона запитала: «А коли? » — «Не знаю. Скільки б часу не пройшло – чекай мене вдома!»

Перед тим, як я їй ці слова сказав, вона єдине до мене приїхала, коли мене утримували в Павії, єдиний раз я її бачив у тюрмі. Я коли побачив її очі, побачив, що вона дуже важко це переживає, перше, що я в неї запитав: чи вірить вона в моє обвинувачення? Вона сказала: «Ні». Я їй сказав: «Добре, ти за мене не переживай, я вистою!»

Як тільки мене засудили, почуття були дуже пригнічені. Я не мав права це передати, показати. Признаюся, що дружині запропонував (все-таки четверть століття): ти ж молода, я не змушую тебе чекати. У мене було 10 хвилин розмови з дружиною, з яких я отримав майже 6 хвилин майже нецензурної лексики. Дружина сказала все те, що вона про мене думала. Вона сказала, що скільки б часу не було, вона чекатиме. Я зрозумів: все, питань не має, я вистою! Це була підтримка з боку моєї родини.

«З тюрми забрав із собою 20 кг листів та малюнків»

Що стосується передач. Передачі — це моя мати, залізна жінка. Вона з таким сталевим характером, вона багато чого пережила у своєму житті. Було дозволено 20 кг посилок на місяць. Це все — від листів до одягу. З одягу я такого нічого не просив. Їжу просив, тому що харчування в Італії — не з найкращих. У принципі, з голоду не помреш, але воно таке… І мати 2 рази на місяць приїздила до мене в тюрму. Я їй теж намагався сказати: «Може, раз на місяць? » Ні, мати сказала: «Я приїду, а ти не вийдеш, то будеш мати на совісті». Якось так. Ну, в мене мати дуже цілеспрямована. Я розумів, що вона дійсно приїде.

Я замовляв у неї такі речі, а вона не спала, готувала, вночі їхала… А я нагадаю, що це 570 км. В одну сторону. Це 1140км. Це 2 дні випадає з життя — просто в дорозі. І це 2 рази на місяць. Це попри зустрічі з адвокатами, зустрічі з активістами…

Потім величезна підтримка була з боку української діаспори. Я вже говорив про Олеся Городецького. Там була Мар’яна Бут. Настільки багато людей, що безпосередньо з ними тримав контакт, переписувався з ними. Не всі листи до мене доходили, все-таки цензура була. Але я з собою з тюрми забрав 20 кг листів та малюнків. Це буде моя пам’ятка на все життя. Вони писали мені листи, вони допомагали мені поштовими марками. Гроші не могли передавати. Це мені мати передавала – можливо, вони їй передавали. Гроші взагалі заборонено передавати в листах.

Листи підтримки надзвичайно давали допомогу моральну та психологічну. Кожен раз вони приїжджали до мене на суд, вони відпрошувалися. Я нагадаю, що всі ці жінки, українки та українці, ветерани, які теж були на Сході й жили в Італії (вони теж до мене приїжджали, зі всіх відомств, незалежно це МВС, чи ЗСУ, чи НГУ). Вони приїжджали та підтримували. Вони в день суду відпрошувалися, брали власним коштом відпустку, щоб приїхати до мене й підтримати. Тому, коли я виходив й бачив їх, я знав, що я не один.

«Близько 30 громадян Італії воювали проти України на боці сепаратистів»

— Чи правда, що відчувався тиск з російського боку? Ми бачили ,що там працювали так звані російські журналісти, пропагандисти й так далі. А на процесуальному рівні відчувалося, що там хтось є за спинами?

В.М.: Безумовно це було, це відчувалося. Якби очі мали язик, мали можливість все це висловити, це була б суцільна нецензурна лексика. Це власне те, що я відчув, те, що я бачив.

А.Ш.: Ця історія — дуже показова в політичному та геополітичному аспекті. Така політична ситуація в Італії склалася, що до влади прийшли симпатики Росії на той момент. Цей регіон, Північна Італія, Ломбардія відрізняється традиційною прихильністю до Росії. Дуже сприймає їх комунікаційні пропагандистські кампанії, політичні впливи дуже сильні. Між іншим, ви, напевно, знаєте: близько 30 громадян Італії воювали проти України на боці сепаратистів. Деякі – до цих пір там. Це злочинці, це терористи. Деякі — в розшуку в Італії. Цей кейс, ця історія показує, що Італія на той момент була піддана російським комунікаційним пропагандистським політичним впливам. Дві присяжні слухали вирок зі сльозами на очах.

В.М.: Окремі, окремі частини Італії. Усю Італію я не можу до уваги взяти. Я виріс там. Якщо брати до уваги моє засудження, майже 14 років я прожив у Італії й можу сказати з упевненістю, що там є 3 категорії громадян: проєвропейці, проросійські та є нейтральні. Вони живуть собі незалежно, щоб їм було добре.

— У нас так само.

В.М.: Звичайно, це нормальне явище в усіх країнах. Що стосується Павії — це таке вкрай негативне явище було. На обличчі не було написано, хто вони й звідки, але я говорю те, що побачив у Павії — зі сторони суддів і не від усіх присяжних. Такий цікавий момент. Коли мені виносили вирок, я побачив очі двох присяжних, це були дві жінки. Вони стояли зі сльозами на очах. Це мене дуже сильно вразило. Усе ж таки людина, яка прийняла рішення засудити на четверть століття, не буде стояти плакати. Не знаю, який там процес – чи більшість, чи меншість, — але не одноголосно прийняте рішення. І суддя заїкалася, їй стало погано. Це можна побачити на відео.

«Їхнє розуміння співпраці з органами слідства — це було порушення присяги Україні»

— Мені здається, що навіть більший строк для вас просили?

В.М.: На 7 років більше. У принципі, я очікував те, що буде такий висновок негативний. Тому що будь-які аргументи захисту не сприймалися, не бралися до уваги. Усе, що говорив захист, сприймалося негативно. Тому можна було очікувати, що щось піде не так. Це по-перше. Що стосується вироку — так, 24 роки я особисто не очікував, але після оприлюднення мотивації (це 90 днів пройшло, вони написали), там були 3 пункти основних. Перший — не визнання своєї провини, я себе вважав невинуватим. Якщо ти не визнав себе винуватим, то ось тобі добавка. Другий — те, що не розкаявся. Як можна, якщо ти не визнаєш перший пункт, визнавати другий пункт? Якщо я не визнаю своєї провини, я маю розкаятися за те, що не чинив? Третій — за відсутність співпраці з органами слідства. Але, на жаль, їхнє розуміння співпраці з органами слідства — це було порушення присяги Україні. Тобто тією інформацію, яку вони хотіли від мене почути, я не володів або я так чи так не міг її надати.

— Наприклад, це розташування військових частин?

В.М.: Наприклад, ім’я, прізвища військовослужбовців та ідентифікація їх по фотографії. Я не можу це надати. Це по-перше, по-друге — це військова таємниця. Ім’я командирів. Це теж військова таємниця. Розташування військ. Це теж військова таємниця. Єдине в мене запитали: «У вас були міномети?» — «У нас не було мінометів». — «У кого були? » — «Не знаю, я цього не бачив, я не володію інформацією». Вони вважали що це не співпраця. Потім були ще підступні випадки. Намагання щось там піти на угоду. Я цього взагалі не визнавав.

У травні приїхав пан міністр Арсен Борисович Аваков та на той момент т.в.о. командувача Національною гвардією України генерал-лейтенант Микола Балан. Я не знав, що вони будуть. Тим більш, був під таким інформаційним ковпаком. Усе фільтрувалося. Але я військовий, я навіть не розпитував. Я знав на 99,9%, що мене прослуховують і це може бути використане проти мене. Я їх побачив на суді. Я приємно був вражений, я відчув таку підтримку, що все-таки я не один.Одна річ — коли ти це чуєш від адвоката, консула, матері, дружини, а друга — коли ти побачив самого міністра, який провів майже 8 годин у залі суду, не виходячи звідти. Він повністю сидів увесь процес, усе засідання. Він усе це уважно слухав. Я бачив, я спостерігав за ним, я відчував, що все добре, що я не один.

Потім я з ним зустрівся. У нас декілька хвилин було. Він сказав, що є одна можливість вийти з тюрми – це визнати провину та потім з часом просити помилування в президента. Я розумів, чим це загрожує, які наслідки можуть бути. Я довго не думав. Я сказав: «Я зрозумів. Я на це не готовий піти. По-перше, в пам’ять моїх товаришів, по-друге, я дав присягу». І він наступне сказав: «Ми тебе не залишимо!»Він не казав, скільки часу я проведу в тюрмі. Ніхто про це не міг знати. Але він сказав: «Скільки б цього не було, ми тебе не залишимо, тримайся». Усе, на тому зустріч закінчилась. Він потім ще раз зайшов — і ми зробили фотографію. Головнокомандувач приїхав на суд, міністр приїхав на суд, мої побратими приїхали на суд. Я відчув підтримку зі сторони бригади, зі сторону Головного управління, зі сторони Міністерства внутрішніх справ.

«Італійські слідчі жодного разу не приїхали на місце подій»

— Впевнений, що для вас ця підтримка була дуже важлива. Але була ще підтримка процесуальна. Тобто фактично — це перший випадок, коли українська сторона на юридичному полі воювала за наших солдат і відстоювала правду. Артеме, ви фактично реконструювали ті події за допомогою судових експертів. Як це вам вдалося? Наскільки точна та інформація, та картина що ви зібрали?

А.Ш.:  Фільм собою являє, по суті, документальний байопік, тобто життєпис однієї людини, вписаний в контекст загальних подій. Ми спробували зробити це просто, хронологічно точно. Ми намагалися зробити це дохідливо, без зайвої метафоричності та гіперболізації. Щоб кожен, хто подивився, зрозумів з чого все почалося. Хто такий Роккеллі, чому він загинув. Яке було тло, на якому розгорталися ці події. Що це була війна. Що війна була жорстока. Що війна — розпалена росіянами, вони почали звірства у Слов’янську з вбивств мірних мешканців. Ми всіх їх показуємо, там багато облич, багато фотографій, багато точних даних: ось, дивіться, ця особа загинула там, ось ця – там. За Слов’янськ загинуло 63 (вдумайтесь у цю цифру – 63) армійці, гвардійці, міліціонери, військовослужбовці та представники Служби безпеки.

Тобто наш фільм – це розповідь простою мовою драми Віталія Марківа. Там є всі компоненти, більш військові компоненти. Ми показуємо багато про війну, про розгортання бойових дій, про тактику, про головні епізоди війни в битві за Слов’янськ. Там багато (для журналістів це важливо) інформаційно-комунікативної складової. Адже Роккеллі був фоторепортером. Це єдиний іноземний журналіст, який загинув на нашій війні внаслідок того, що він виконував свою роботу фронтового репортера, але виконував її так… необачно. Ні бронежилетів у них не було, ніяких засобів захисту, ніяких ознак. Це вчить фронтових репортерів: якщо ти висвітлюєш війну, то ти свідомо мусиш брати на себе ризик, готуватися та забезпечувати себе від таких ситуацій.

Це історія юридично-криміналістична. Що таке італійські судді, як вони розслідують, які є докази, що судді беруть до уваги — що не беруть. Як у нас йшло слідство, як збиралися докази, чому він не винний, які експертизи проводилися?

— А італійські експерти до нас не долучалися?

А.Ш.: Італійське слідство ми все чітко показуємо в фільмі. Вони жодного разу не приїхали на місце подій. Міністр Аваков це каже. Коли українська сторона їх запрошує: «Приїдьте, подивіться, ви ж судите з чого? Ви ж в очі не бачили. Той був там, той був там… Поміряйте відстані, попитайте свідків». Не поїхали. Але це все зробило слідство Національної поліції. Знайшло свідків, хто був поруч. Тобто зробило колосальний обсяг роботи для того, щоб переконати суспільство (ну, наше, мабуть, не потрібне було), щоб адвокатам дати переконливі юридичні механізми, щоб досягти успіху в італійському суді.

В.М.: Крім того, що вони не приїхали, не розглядали… Не було абсолютно ніяких доказів. Вони не знали, хто стріляв, коли стріляв, як стріляв, з чого стріляв. Будь-які матеріали вони використовували через GoogleMap. Будь-які матеріали вони використовували через незрозумілі координати — хто, що, яким чином усе це було. Вони застосовували засоби інформації як доказову базу, тобто уривки відео таких каналів як RT («Russia Today») та «LifeNews». Вони не відповідали Україні.

Адвокат, говорив: «Добре, не хочете їхати в Україну, давайте ми зробимо подібні експерименти чи експертизи в Італії». Судді в Павії категорично відмовлялися.Під час моєї останньої промови в апеляції я сказав, що впевнений на всі 100% у своїй невинуватості. Я готовий відповісти за кожну фотографію, за все. І в мені є факти, що спростовують все.

Намагалися використати якісь незрозумілі фотографії, тобто фотографії, на яких мене не було фізично, але вони кажуть, що десь знайшли в мене в телефоні – значить, це моє. Я кажу: «Секундочку, то нічого, що якщо ти підписаний, образно, в групі в «Вайбері», то всі підписники автоматично отримують фотографію від того, хто її відсилає. Перевірте матеріали, це не фотографія, яка зроблена з мого власного телефону, я її отримав. Це не є доказом».Усі фотографії, що вони показували під час слідства, не мають ніякого відношення до мене. Була одна така фотографія стосовно, наприклад, військовослужбовця, який помер. У них показано, що це жертва війни та так званих українських «карних підрозділів».

Та людина офіційно написала та відправила лист: «Я не мертвий, я взагалі військовослужбовець Нацгвардії. Так, я тоді святкував у вільний від служби час і не в зоні АТО. Це мій товариш, який отримав звістку, що в нього народилася дочка. Ми не були у військовій частині, ми святкували, я перебрав і заснув. Він не добрався до машини, розбив себе брову». Він показував, вислав фотографію що він живий.

Там була безліч фотографій, які не мають взагалі ніякого відношення до мене особисто — ні до справи, ні до мене. Тобто, таким чином сторона обвинувачення розуміла, що підстав та доказів проти мене в них не було, але вони хотіли якимсь чином скомпрометувати мене як особистість.

«Перший прокурор, який отримав мою справу, хотів її архівувати»

— А от, власне, давайте до цього. Усе одно, образно кажучи, хтось пальцем мав вказати на вас: ось — підозрюваний у вбивстві. Хтось мав зібрати ці матеріали, хтось мав первісну інформацію здобути, що ви були там десь поруч тощо. Хто це міг бути? Хто є замовником або принаймні розпочав це все?

В. М.: Я не знаю, чи варто це говорити стосовно якоїсь супер-агентурної мережі на початку. Я думаю, що ні, тому що перший прокурор, який отримав цю справу, взагалі хотів її архівувати. Людина загинула під час бойових дій. Він її передав іншому прокурору (якомусь своєму заму) і сказав: «Ось, дивись — для мене висновок ось такий». Передав молодому прокурору, який, власне, висунув проти мене обвинувачення. І він знайшов щось, що людина набагато від нього старша і досвідчена не знайшла. І почав щось строїти, щось підіймати, якісь такі докази. Що стосується француза…

А.Ш.: Француз – це Вільям Рогелон, колега Роккеллі, який був разом із ним, французький журналіст.

В.М.: Коли він повернувся до Франції й давав перші свої покази, він сказав чітко і ясно, що він не може ідентифікувати, з якої сторони стріляли.У 2017-му році, коли мене затримували, він чітко міг сказати, що це були українці.

Це перший пункт, а другий… На суді сторона обвинувачення, прокуратура, хотіла в якості доказу показати (тоді слухали Рогелона), чи може він ідентифікувати українську військову форму. Звісно, були продемонстровані зразки української форми по монітору, шеврон батальйону Кульчицького, були теж шеврони сепаратистських угруповань терористичних… Було дві форми: олива та піксель ЗСУ. І він ідентифікував, що він бачив, що це були українці. Я зразу говорю адвокату: «А то нічого, що ця форма була прийнята в кінці 2014 —  на початку 2015 року? » Під час подій у травні ми були в синьому пікселі. У нас не було оливи. І наш шеврон, ось цей – батальйону Кульчицького, він був з 2015 року. І зовсім інший був шеврон. Ми були з хрестом Національної гвардії – Першого стрілецького батальйону. І він із точністю ідентифікував цей. Це теж підозріло.

Усе-таки прокурор зрозумів, що щось тут не так, що його зловили, й він у майбутньому це питання більше не підіймав.

«Це відкривало дорогу до юридичної процедури переслідування будь-якого нашого солдата»

— Артеме, ви хотіли щось додати?

А.Ш.: Я хотів додати, що, безумовно, Віталій майже став жертвою потужної, добре прорахованої інформаційно-психологічної спецоперації Росії на території Італії. Вона реалізовувалася через низьку агентів впливу Росії на території Італії. Ми у фільмі показуємо одну особу, яка могла бути такою. Вона довгий час (20 років) проживає на території  Італії, а під час захоплення Слов’янська раптом стала прессекретарем такого собі народного мера Пономарьова — наркоман був, який втік потім у Росію.

Можливо, через неї, можливо, через низьку інших агентів впливу більш вагомих, більш важливих вони встановили, що Віталій має законне італійське підданство і що він збирається приїхати в Італію. А якщо так, то давайте спробуємо пред’явити йому обвинувачення. Якимось чином донесли цю дезу.

Тобто ця ідея була десь продумана, сформована, запакована у вигляді якогось проєкту чи плану, розроблена якісно та приведена до правоохоронних органів Італії, які почали оперативну розробку його сім’ї, почали прослуховувати телефон його матері. Я їх розумію, вони хотіли отримати відповідь на питання, хто вбив Андреа Роккеллі та Андрія Миронова, але перед усім – Андреа Роккеллі. Але головне, що відповідальність за їх смерті несе той, хто розпочав цю криваву війну. Це Гіркін – терорист, його бойовики та Росія, Кремль. Вони відповідальні за війну, на якій загинув італійський фоторепортер із російським громадянином-перекладачем.

І те, що Слідчий комітет Російської Федерації перед Новим роком (за тиждень) оголосив Віталія в розшук, пред’явив йому обвинувачення в загибелі Андрія Миронова, обрав запобіжний захід у вигляді взяття під варту, і вже після того, як його звільнили, як його виправдав апеляційний суд Мілану, нічого не роблячи 7 років до цього щодо смерті Андрія Миронова (ми це показуємо у фільмі, останнім титром).

Усе це свідчить, що це — їх авторства інформаційно-психологічна міжнародна спецоперація на території Росії проти й Віталія, і, в його обличчі, нашої країни. Адже якби цей вирок встояв у апеляційній інстанції і вступив би в законну силу, то під ударом опинилися б усі його товариші по службі. Усі хто там служив. Усі десантники 95-ї бригади на чолі з їх командиром. Усі, всі, всі…

І за великим рахунком це відкривало дорогу до великої потужної юридичної процедури переслідування будь-якого нашого солдата, який би потрапив не тільки під італійське правосуддя, не тільки на території Італії, а й інших країн Євросоюзу — просто за кордоном. І це нібито мало якусь мету, адже жертвами становились цивільні особи: італійський фоторепортер і російський перекладач.

Але за великим рахунком відповідальність за них несе Росія. Вони розпалили цю війну, вони їх вбили. І ми показуємо у фільмі, що, скоріш за все, ці люди приїхали на позиції бойовиків, пішли знімати ці позиції, бойовики це побачили — відкрили по ним вогонь зі стрілецької зброї. Це дуже чітко видно, встановлено, й навіть Миронов про це говорить. Вони поховалися на дні яру, вони побачили, що вони побігли до яру, вони не могли їх ідентифікувати, хто це, що це. Ну, знаєте, на війні, коли всі нерви напружені… Тим більш, часто між собою перестрілювалися. Вони побачили, що якісь чужинці забігли, й просто цей яр накрили мінометним вогнем — дуже точно, прицільно вдарили мінометом.

В.М.: Там вони понад 20 пострілів зробили.

А.Ш.: Тобто це треба хотіти. Це треба знати, що ти хочеш влучити туди — у той яр побігла ціль, за якою ти полюєш і яку ти обстріляв. Ризиковано туди йти зі стрілецькою зброєю – давайте, туди накидаємо мін. Ось така була логіка.

«Заборонено використовувати механізми Інтерполу для політичного переслідування»

— Але це припущення. Це наше припущення. У нас взагалі є можливість довести, встановити всі обставини? Сказати, хто є безпосереднім винуватцем загибелі цих людей?

А.Ш.: Слідство Національної поліції триває. Проведені всі експертні дослідження. Це нелегко робити, враховуючи відстань від тих подій у сім років, але всі свідки, які були там, встановлені. Ті 2 бойовики, які давали свідчення на пропагандистському каналі  «Russia Today» ,начебто, про причетність українських сил до смерті Роккеллі та Миронова й перебувають у розшуку як члени незаконних збройних формувань.

Я думаю, що це буде зроблено. Але це — довга дорога, бо долі цих терористів, цих бойовиків абсолютно різні. Хтось загинув у боях із силами правопорядку та армією, хтось утік, хтось розбігся. Це нелегко буде зробити, але ми показали й доказали, що Віталій до цього не причетний. Він виконував законну місію охорони держави, охорони стратегічного об’єкту. Символ нашого фільму —  це телевежа, яку він обороняв. Це дуже символічно, оскільки, ви знаєте, це — символ наших інформаційних просторів, веж, які військові мусять обороняти, а ми, журналісти-комунікаційники, охороняти. І добре, що зараз у державі розпочався процес, коли країна присікає ворожі інформаційні впливи.

— Ви казали про останні процесуальні дії росіян. Про те, що Віталія оголошено в розшук. Міжнародний ордер чи національний? Тобто є, скажімо, можливість через лінію Інтерполу, що вони запросять екстрадицію Віталія?

А.Ш.: Безумовно ми, Міністерство внутрішніх справ, – член Інтерполу, будемо робити все, щоб цього не допустити. Заборонено використовувати механізми Інтерполу для політичного переслідування. А це, безумовно, політичне переслідування. Ми не допустимо цього. Але це дуже серйозний крок, який, як на мене, значно впливає або вплине на свободу пересування Віталія, принаймні зараз. Можливо, в майбутньому щось змінитеся, йому видніше, бо триває ще процес.

Книгу про себе ще не читав

— Давайте поговоримо про мирну частину цієї історії. Я не знаю чи ви усвідомлюєте що стали частиною історії? Подобається вам це чи ні. «Забронзовіли» ви чи навпаки, але ви — частина історії. Як ви до цього ставитесь? Ви вже — не просто герой, а герой, який живе на сторінках книг.

В.М.: По-перше, хто такий герой? Я себе героєм не вважаю. Я себе вважаю просто військовослужбовцем, який виконує свій обов’язок. Для мене канони геройства були зовсім інші. Це Тарас Сенюк — полковник, командир 1-го батальйону 95-ї бригади, який віддав своє життя за країну, фактично, врятував моє життя та життя моїх товаришів, та генерал-майор Кульчицький, який теж був безпосереднім командиром мого батальйону імені генерала Кульчицького, для мене велика честь служити в ньому. Це — та людина, яка дійсно любила службу. Знаєте, як його називають у нас? Генерал із серцем солдата. Оце — справжні герої. Мені випала велика честь познайомитись із ними.

Так, можна сказати, що я трішки відважно повівся, мужньо повівся. Не зрадив присязі, не зрадив країну. Але, на мою думку, були приклади таких людей… Можна брати від курсантів, які співали в Криму український гімн і не зрадили присязі. Це було дуже величезним прикладом. Можна взяти декілька десятків років тому бій під Крутами — там теж боролися за нашу державу. Це будь-який доброволець…Ми не мали нічого і майже ні с чим зустрілися із серйозним ворогом. Ми їх зустріли, гідно зустріли, не дали пройти далі. Ми виконали свій чоловічий обов’язок і довели, що можемо боронити нашу державу.

Що стосується на міжнародному рівні, якщо брати до уваги українську діаспору, українських дипломатів, журналістів, адвокатів (українських та італійських), Міністерство внутрішніх справ, пана міністра, генерала, президента… та всі українські відомства, то ми одним єдиним фронтом показали, що ми можемо відстоювати власні інтереси. Тут ми не захищали Марківа в Італії. Ми захищали військовослужбовця насамперед

.— Вам сподобалось те, що написано в книзі про вас?

В.М.: Я ще не читав. Я обов’язково її прочитаю. Я знайду час. Але я погортав. Головне — що вона висвітлює ті події, що відбувалися під час розслідування та слідства й періоду затримання. Я погортав, я зрозумів, що це — ті факти, які були. Зміст книги мені сподобався.

— Зараз ви вчитесь. Я знаю, що вам не цього всього, але, можливо, колись самі візьметесь за літературу?

В.М.: Можливо. Я продовжую службу в лавах Національної гвардії України. Продовжую навчання. Відновився на навчання в Академії внутрішніх справ на факультеті правознавства. Буду жити в Україні, буду служити Україні.