Навіщо восени 1986-го з даху 3-го реактору ЧАЕС лопатами зішкрібали клей ПВА

Якою були зона відчуження та сама зруйнована атомна електростанція через майже півроку після вибуху, МГ «Об’єктив» розповів харківський ліквідатор Михайло Біденко.

Він розказує, час від часу зупиняючись. Чи то спогади важкі, чи тягар хвороб інколи стопорить його на півслові. 70-річний ліквідатор 1-ї категорії Михайло Біденко, який сьогодні мешкає під Харковом, про події 35-річної давнини каже буденно, наче про якесь пересічне відрядження.

«Тоді час був такий, що всі були готові. Сказати, що злякався – не сильно і злякався. Легко міг відкараскатися – мій начальник, головний редактор загальноукраїнської газети, дружив із командуючим військовим округом. І він міг би сказати, що Харків залишиться без власного кореспондента, якщо мене пошлють до Чорнобиля. Але я чогось на став ухилятися».

Про відрядження дізналися напередодні виїзду. 16 листопада вже вирушили. Середина листопада 1986 року, але ще не було холодів – їхали 4 години і не замерзли, згадує Михайло. Повз минали абсолютно порожні села: Дитятки, Копачі, Вільов, Заліське. І в кожному сади. А там – наливні, величезні яблука. Яких не можна торкатися.

Хоча вогонь на реакторі загасили, робота навкруги не припинялася жодного дня. Колега Біденка — старший лейтенант Лободін — випробовував нові засоби дезактивації від радіації. А командир батальйону Михайло разом із підлеглими щодня вивозили радіаційне сміття до селища Буряківка.

«Виїздили однією чи двома машинами, від 10 до 30 чоловік в машині. Це вже були солдати та офіцери запасу, чоловіки близько 30 років і старші. А молоді, строковики, гасили пожежу на станції в перші дні. Мені так шкода їх. Радіаційні фони були високі, а хлопцям по 19-20 років. Мабуть, у той же рік їх і не стало», — стримано каже ліквідатор.

Спеціального захисту ліквідатори не мали. Ватяні штани, бушлат, рукавиці, на обличчя – респіратор-лепесток, який дуже нагадує сучасні від ковіду.

«Ні в кого їх не було, спеціальних засобів захисту. Тільки в тих, хто працював на даху третього реактору, із високими фонами, були такі свинцеві плавки та фартух. Хлопці чіпляли до радіокерованого крану якийсь вантаж – уламки графіту, шматки металу, труб, щоб потім скинути його у саркофаг. Я був під дахом 3-го блоку і бачив усе це на моніторі», — пригадує ліквідатор.

«У перші дні після вибуху дах чистили. Потім усе полили з вертольотів клеєм ПВА, щоб вітер не розносив радіаційний пил. А восени, коли пішли дощі, полилася з даху радіаційна вода. Влітку ж дощів не було, хмари над Чорнобилем розганяли. І довелось восени цей клей ПВА зішкрібати лопатами. Це добровольці робили. Їх пригнали цілий полк з Казахстану».

Побачене, як прибирали дах третього блоку від уламків графіту, шматків металу та труб Михайло описав у репортажі. І під час поїздки до Києва запропонував редакції. Але матеріал завернули – за офіційною радянською версією, дах третього реактору очистили від радіаційних уламків уже давно.

Коли батальйон Біденка вантажив чорнобильське сміття на КАМАЗи, радіаційний фон сягав інколи 28 рентген. Вибухом на реакторі все порозкидало, пояснює Михайло.

«Головне — не скільки «фонить» це сміття. А те, скільки ти «набрав». За майже два місяці відрядження я 32 рази виїздив до зони та «набрав» 25 рентген – це моя доза опромінення. Коли повертався у частину – кашляв 5-7днів, бо горло було обпалене нуклідами. Більше з мого батальйону ніхто такого опромінення, на щастя, не отримав. Страшно, бо не бачиш загрозу. Це ж не кулемети, які строчать, і люди падають. Радіація пронизує всіх — і хоробрих, і боягузів», — каже Біденко.

Чи сильно вдарила радіація по здоров’ю ? Після відрядження до Чорнобиля Михайло Біденко отримав інфаркт та інсульт, пов’язані з ліквідацією. Але це не цікаво, каже. Це є в усіх, хто ще залишився живий.