Через терни до Берліну: цікавості стажування у німецькому виданні

Мені пощастило потрапити на стажування в німецькій газеті «TAZ» завдяки перемозі у конкурсі фактчек-робіт серед студентів України. «Цікавинки та серйозності», які я виніс для себе після поїздки, важко перелічити. Та я спробую розповісти частинку того, що може змінювати погляди навіть молодих журналістів. Або ж ні. Побачимо!

Редакція «TAZ» переїхала до нової будівлі близько 5 місяців тому. Стіни замінили скло, на сходах з’явилася червона доріжка. Тут є свої переваги. По-перше, відкритість. Для того, аби писати вільно, журналіста не повинні «стискати» вузькі стіни кабінету. У «скляному будинку» запитувати про погоду на вулиці не потрібно. Тим паче, аби заспокоїти нерви, більше не треба битися головою об стіни або витрачати кошти на заспокійливе. На даху будинку розташована чудова тераса – місце, що має свою атмосферу, «райський куточок» журналіста після робочого дня.

Вона мчалася червоними сходами, швидко перебираючи ноги. Оскільки скло у цьому будинку замінювало стіни, відчувався ефект пориву вітру, або ж вентилятора, розміром з тракторне колесо. Її волосся розліталося у схід, захід та північ, а папери у лівій руці вигиналися дугоподібними формами. Очевидно, вона дуже поспішала.

— Барбаро!

Що ж, задля повноти картинки трішки розгуляємось. Фактчек – розділ журналістики розслідувань, який сьогодні тільки починає розвиватися у нашому регіоні. Загалом, у світі 137 зареєстрованих організацій. У пострадянському просторі їх близько 20, з них 9 в Україні. Спеціалізуються на перевірці інформації: «Stop-Fake», «Chesno», «Doutsche Welle», «Checkregion-ua», «VoxCheck», «Слово і діло», «Гра слів», «Дослівно», та «БезБрехні». Останнім у списку та далеко не останнім за потужностями хочу подякувати за проведення студентського конкурсу. На кону стояло стажування у топовій німецькій газеті «TAZ» [Тац]. Керівником та наставником став Олександр Гороховський, представник об’єднання фактчекерів «БезБрехні». Тож, команда українських журналістів складалася з головокомандувача, вище згаданого Олександра та рядових. Серед них представники Харкова, Сум, Черкас та Запоріжжя, а саме: Артем 1 та Артем 2, Анастасія, Єва, Маргарита та Вікторія. У такому складі українська збірна фактчекерів почала знайомство зі стандартами німецької преси.

Як тільки Барбара дісталася до першого поверху (а в Німеччині його рахують як нульовий), вона, все ж таки, зупинилася. З’ясувалася, що жіночка стане нашим путівником редакцією «TAZ» протягом наступних декількох днів. До компанії Барбари потрапила пані Ірина – представниця газети родом з України. Обговорення хвилюючих питань та, власне, презентація газети! «TAZ» одне з найбільш авторитетних видань Німеччини. Тиражем у 68000 примірників редакція залишається недоторканим акціонерним товариством.

Загалом, весь процес стажування можна описати як серію обґрунтованих розмов, дружніх семінарів. Нам розповіли про методику роботи журналіста в Німеччині, ми ж представили головні аспекти української преси. Цікавим є поняття «джинси», «забиття порталу новинами» та контроль місцевих органів влади у трактуванні німецьких журналістів. Наведених понять на практиці майже не існує. У відповідь лише одне питання: «Навіщо?»

Українська преса потроху забуває про дійсність поняття «фейлетон». Воно й не дивно, написати якісний матеріал у рамках цього жанру – річ не проста. На останній сторінці газети «TAZ» розташована рубрика «Правда». От тільки матеріал, написаний нижче, — брехня. Це сатирична історія, щось на кшталт українського фейлетону. На останній сторінці одного із чергових випусків розповідають про життя редактора жовтого, здається, видання Берліну. Чоловіку захотілося дещо змінити у власному житті, а саме – збільшити статевий орган. Історія розвивається досить жваво, тож вибачаюся за те, що не можу згадати більшості деталей.

Як тільки останню сторінку даного випуску почали поширювати Берліном, редакція газети отримала повістку до суду. Воно й не дивно – справа типова. Але ж перетягувати терези Феміди з журналістами будуть не бізнесмени, а їхні ж колеги. Звичайно, історія не могла залишитися поза увагою й інших майстрів пера. Втім, лише через деякий час горе-редактор зрозумів наскільки велику здійснив помилку. Незалежно від рішення суду дивакувата історія все ж розлетілася по Німеччині. Щоправда, роль «почтових голубів» виконували журналісти, які слідкували за ходом справи, а не підписними газети «TAZ».

На стіні одного з німецьких будинків зображена карикатура. Це навіть не малюнок, а якась скульптура, що знаходиться у центральній частині Берліну. На стіні презентовано голого чоловіка, фалос якого здіймається до гори та переважає над розміром тіла у декілька разів.

Ірина підійшла до полиці та взяла декілька журналів. Усі вони неодноразово судилися з іншодумцями. У кожного своя історія та гострі нюанси.

Команда фактчекерів зацікавилась тим, як працює німецька преса під час виборів.

Маленька стрілка годинника давно перескочила дванадцяту. Ніч. Або ж день. Не можна сказати. Історію, яку не хочеться коментувати, навряд-чи вдасться знайти на сторінках української преси.

Жінка поверталася додому після тяжкого робочого дня. Тим часом вже закінчилися підрахунки голосів на виборах Президента у Німеччині. 2017 рік. Тоді державу очолив Франк-Вольтер Штайнмайер. Політик став п’ятнадцятим главою Німеччини.

Втім, тільки вдома жінка зрозуміла, що скоїла велику помилку. Вона забрала стопку виборчих бюлетенів з собою. Звичайно, це не той відсоток, який міг би змінити результат голосувань. Через деякий час її не стало. Самогубство.

Ірина підтримала Барбару у розмові. Про інцидент, який відбувся декілька років тому, у Німеччині знають. Тим не менш, історія навряд-чи є «дублікатом» так званого «Стаханівського руху» у часи Радянського Союзу. Навряд-чи її було сфальсифіковано заради того, щоб розбудити у німців дух відповідальності та патріотизму. Можливо, ситуація більш різностороння, ніж це подано на сторінках газет.

Стажування – процес, який зайняв усього декілька днів мого життя, але назавжди відкоригував погляди щодо професії. Сподіваюся. Банальщина, але німецька журналістика – це реальна відданість своїй справі. Нажаль, у моїй країні цього мало.

Журналістика – це не професія. Це діагноз.