Беатріче мовчки встає, хоче піти

Беатріче мовчки встає, хоче піти

(ремарка з п’єси Юозаса Грушаса «Любов, джаз і чорт»)

Замість пролога

Коли я не знаю, з чого почати майбутню публікацію про виставу, я беру першоджерело і шукаю цікаву фразу. Так сталося, наприклад, із спектаклем «Кукольный дом», прем’єра якого відбулася наприкінці сезону 2016–2017. Тоді я заглибилася в історію та життєпис автора, щоб за собою занурити читача-глядача в контекст, на тлі якого п’єса була створена та розгортався сюжет. А також — щоб відволіктися від художніх прийомів і акторської гри «в стилі театра Пушкіна». (Це як «українське поетичне кіно», тобто, напевне, художньо, якісно, але «в лоб» — не актуально. Нікого не хочу образити, значна кількість харків’ян полюбляє цю манеру.) Результат мені сподобався. Сподіваюся, цього разу буде так само.

Експозиція

З певною ностальгією згадую Харківський театр для дітей та юнацтва, бо саме з нього почалася моя активна театральна діяльність. Якщо коротко, нам там дозволяли робити фестиваль-лабораторію драматургії для дітей «АртТЮЗарТ», а це, з огляду на забюрократизованість державних і комунальних установ, ого-го як прогресивно. Потім ми втомилися битися головою в одні й ті самі двері кабінетів (і пішли битися в інші), але приємні спогади залишилися. Тож, отримавши запрошення від завліта Тетяни Цвілої на виставу до ХТДЮ, я швиденько пригадала, що останнього разу була там на прем’єрі «Депеш Мод» аж у 2016 році. І мені дуже сподобалося, що зробив німецький режисер з матеріалом (не бийте мене, але у Жадана є цікавіші твори) й акторами (отут можете бити, здається, декого з них я трошки вчила, коли працювала в академії культури).

І я пішла.

Зав’язка

Попередньо проглянувши опис, побачила, що вистава створена за мотивами п’єси литовського драматурга Юозаса Грушаса «Любов, джаз і чорт», тому літературне першоджерело не дивилася, щоб не заважало сприймати виставу. Але подивилася його одразу після, бо прагнула зрозуміти чи то зі мною щось не так, чи то з виставою.

Найпершим не давало спокою питання, до чого там Жанна д’Арк. На щастя, відповідь у оригінальній п’єсі була: ні до чого (Орлеанської діви там немає). Трохи вгамувавши цікавість, я пішла до колег, що робили матеріали про прем’єру (у 2017 році). В сюжеті медіа групи «Об’єктив» режисер Андрій Лебедь зазначає (мовою оригіналу): «Мы искали пьесу, тему нужно было для подростков. У нас в театре эта ниша не совсем заполнена была. Тяжело сейчас найти современную пьесу для молодежи. Поэтому обратились к Грушасу. Я ее так вспомнил. Немножко ее модернизировали, переделали».

Модернізація, схоже, — у виключенні значної змістовної частини сюжету та персонажів п’єси 1966 року, обранні основної музикальної теми у стилі реп, додаванні «вбудованих» сюжетів з історіями Жанни д’Арк і маленької дівчинки — чи то головна героїня в дитинстві, чи то її дух-помічник, а також використанні віршів Марини Цвєтаєвої. Всьому цьому, як на мене, є одне чітке та логічне пояснення: тому що.

До речі, перша (і майже єдина) ремарка, яку я зробила у блокноті по ходу вистави — чому російською мовою. Але дійство таке, що це питання забувається.

Розвиток дії

Це могла б бути сумна історія, повчальна історія, слабка історія, сильна історія. Але ні. Точніше, історій було кілька, але разом вони не клеяться. Тобто ти дивишся перший акт, переборюючи головний біль (бо здуру попросила квиток на перший ряд; касирка, знаючи, що сцена пробудована так, що сідати можна з четвертого, продає його тобі; а там один з прожекторів направлений прямо тобі в обличчя), і єдине в голові (мовою оригіналу): «Это п#здец».

Ти розумієш навіть, що до акторів питань нема — грали, як режисер сказав, в межах досвіду та здібностей, нема питань до декорацій та костюмів, але в цілому…

В антракті пересідаєш на третій ряд, сподіваєшся, що раптом все зліпиться докупи, проявиться логіка, настане катарсис. Але кінцівка змушує здивуватися, подумати про даремно витрачений час, посміятися та хутчіш піти, поки натовп не заважає.

Кульмінація

Один приклад. Із записів в блокноті. В одній із музичних сцен (під час виконання чергової композиції героєм) на помості посередині маленька дівчинка чи то пише, чи то читає з чи то блокноту, чи то книги форматом А4. Обидві дійових особи ніби й взаємодіють одне з одним, але чому дівчинка поглядає на героя, окрім очевидного пояснення, що так просив режисер, — неясно. Тож пишу собі: дайте ж дівчинці тематичну книжку якусь, щоб глядачеві стало зрозуміло. А це й виявляється тематична книжка — щоденник героїні. Його викрадає герой та зачитує глядачам записи про істеричну викладачку, надприродню любов до «чорта» (його) та мрії щодо виправлення. Останнє чомусь віршами Цвєтаєвої. Я розумію, розмір — театральна умовність, напевно, щоб підліткам здалеку краще було видно. Далі — не розумію: герой віддає щоденник вчительці, вчителька імпульсивно та із застосуванням сили пояснює героїні, де та не права, й відправляє до лікарні як божевільну.

Далі розумію — героїня повертається до «чорта» трошки вже сумніваючись у можливості його виправлення.

Розв’язка

Вистава називається «BЕL@YA VORONA.NET». І тут така справа, що всі герої настільки маргінальні (або образи нечіткі), що можуть здатися білими воронами будь-якому реальному суспільству. А театральне для нас не створили, хіба що маргінальну школу з викладачкою-істеричкою або маргінальну компанію хлопців-пияків таким вважати. Інтуїтивно все ж можна здогадатися (або прочитати у описі), що головна «біла ворона» — героїня, яку найчастіше звуть Бета.

Мені не жалко моїх 70 гривень за квиток, але жалко роботи такої кількості культурних діячів, бо не можу знайти аргументів для появи й існування такого на сцені професійного театру (втім, можете почитати в коментарях на сайті театру — там лише похвали). Не виключаю, що підлітком я була менш прискіплива, але цікаво, чи питали дорослі дяді та тьоті, що робили виставу, у підлітків про їх театральні інтереси та враження після перегляду.

Замість епілогу

Цього року я двічі потрапила на дискусію про культурну журналістику. В одній — на «Донбас Медіа Форум» — домінували медійники, які казали, що добре було б підтягнути теоретичну базу, щоб добре писати про культуру. В іншій — в рамках проєкту «Синій птах. Повернення» — переважали митці, які наголошували, що журналісти мають приходити і писати про культуру хоча б щось, хоча б критичне. З першою позицією я згодна, теоретичної бази багатьом не вистачає, а от за псевдокритичну (журналістський матеріал не має бути критичним, що побачив — те написав) замітку вже потерпала від митців. Подивимося, що буде цього разу.

До речі, у публікації про «Кукольный дом» ще мемчики були, але тут це не здається доречним.

Беатріче мовчить. В очах її жах.

(ремарка з п’єси Юозаса Грушаса «Любов, джаз і чорт»)