Чому не працює Будапештський меморандум

Відмовляючись від ядерної зброї, українська влада, тодішній політикум та переважна більшість громадянського суспільства України покладали великі надії на Будапештський меморандум. У той час, переважно, з екранів телевізорів доносилася думка, що він є гарантією нашої безпеки.

Як каже українське прислів’я, не так сталось, як гадалось. Чому? Спробуємо розібратися.

«Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» — міжнародна угода, укладена 5 грудня 1994 року між Україною, США, Росією та Великою Британією про неядерний статус України.

Чому він виник і що передувало його підписанню? Після розпаду СРСР на теренах соціалістичної імперії, замість однієї ядерної держави, виникло одразу чотири — РФ, Україна, Білорусь та Казахстан. Це не могло не викликати занепокоєння у лідерів країн-членів Ядерного клубу. Адже домовлятися про незастосування ядерної зброї треба було вже не з однією країною, а на додачу іще з трьома молодими та непередбачуваними в своїй політиці республіками.

Державою, котра володіє ядерною зброєю, вважається та, котра виготовила та провела випробування (провела контрольні вибухи) ядерних боєприпасів або пристроїв. На той час право на володіння ядерною зброєю було офіційно визнане за п’ятьма державами: СРСР, США, Великобританія, Франція і Китай.

Занепокоєні поширенням ядерної зброї, ядерні країни визнали за розумне домовитися про припинення подібних випробувань. Так виник «Договір про нерозповсюдження ядерної зброї». Документ був запропонований Ірландією та Фінляндією, вони ж і були першими підписантами.

1 червня 1968 року документ схвалила Генеральна Асамблея ООН, після чого у липні 1968 року в Москві, Вашингтоні та Лондоні його було підписано. Отже, виходить, що історично саме СРСР, Велика Британія та США мали нести подальшу відповідальність за контроль над нерозповсюдженням ядерної зброї у світі.

У цьому аналізі пропустимо численні політичні перипетії, пов’язані із ратифікацією цього договору, бо на момент виникнення незалежної держави Україна він був чинний.

З розпадом СРСР Російська Федеративна держава оголосила себе його правонаступницею, а отже несла відповідальність за виконання всіх міжнародних угод, укладених радянським урядом. Відповідно, її ядерний статус, автоматично, розглядався як належний.

Що ж до Казахстану, Білорусі та України, після розпаду СРСР вони набули статусу постколоніальних країн, котрі розвиваються. Відповідно, їхнє право на володіння частиною ядерного арсеналу СРСР заперечувалося країнами-членами ядерного клубу. З новими ядерними державами, чий економічний устрій та політичний лад викликали нерозуміння та острах, не хотілося рахуватися. Простіше було змусити вчорашніх комуністів, а нині — недосвідчених політиків-початківців приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Отже, 16 листопада 1994 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року». В цьому законі Україна зобов’язалася знищити власний ядерний арсенал, однак із умовою, вказаною у пункті 6. «Цей Закон набирає чинності після надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання відповідного міжнародно-правового документа.»

Зверніть увагу, в законі не сказано, який саме правовий документ має бути підписано. Там не має слів «договір», «угода». Що таке — «меморандум»? Академічний тлумачний словник (СУМ) дає визначення: «МЕМОРАНДУМ — Дипломатичний документ, у якому викладаються погляди уряду або урядів з якого-небудь питання. » Отже, Будапештський меморандум, це документ декларативного характеру, або — декларація поглядів. До нього не докладено жодних міжнародних угод, в яких були б чітко прописані механізми впливу на країн-порушниць національного суверенітету Української Держави. Отже, формально, країни-підписанти цілком можуть обмежуватися висловлюваннями «глибокого занепокоєння».

Віддати ядерний арсенал за саму лише «обіцянку», це дуже схоже на наївність корінного населення Північної Америки — індіанців, котрі продавали землю білим людям за якісь брязкальця — намиста та дзеркальця. Лише політичною недосвідченістю можна пояснити згоду тодішнього Президента України та парламентаріїв так легко «спустити з рук найбільший козир», повівшись на «блеф» досвідчених міжнародних гравців.

А тепер звернімося до тексту Будапештського меморандуму, щоб зрозуміти, як уряд та президент РФ обійшли його пункти та чому інші ключові гравці ігнорують власний декларативний документ.

1. Країни-підписанти «…підтверджують Україні їх зобов’язання згідно з принципами
Заключного акта НБСЄ ( 994_055 ) поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України».

Так, існуючі кордони і далі ПОВАЖАЮТЬ, а там, де їх вже їх, нібито, «немає», тобто між фейковими самопроголошеними «республіками» та РФ? Адже не дарма РФ обрала саме таку тактику просування в глиб України: «Це не ми, нас там нема!»

2. Країни-підписанти «…підтверджують їх зобов’язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй ( 995_010 )».

Тут треба зауважити, що, по-перше» наміри розчленування України проявляються не через збройні конфлікти, а шляхом політичних інтриг. Про це яскраво свідчить недавня Мюнхенська конференція, де Україні мало не нав’язали міжнародний документ, за яким нашу національну та державну самоідентифікацію повинні були вирішувати Росія, Польща та Угорщина.

По-друге, фраза «крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином» цілком вкладається в межі путінської тези про те, що «інтереси Росії поширюються на всі території, де чутно російську мову». (Не треба нагадувати, що сам процес російського вторгнення починався з заклику «захистити» російськомовних українців? Винесімо мову за дужки? Чи — в дужки?)

3.Країни-підписанти підтверджують зобов’язання «…утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги.»

Насправді, жоден економічний тиск, який був чи не був здійснений, не можна кваліфікувати як такий, що прямо загрожує суверенітету України. Навіть коли йдеться про газові угоди. Адже не існує ніяких міжнародних експертних висновків щодо загрози політичної незалежності в наслідок міжнародних торгово-економічних угод.

4.Країни-підписанти «…підтверджують їх зобов’язання домагатися негайних дій з боку Ради
Безпеки Організації Об’єднаних Націй з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї ( 995_098 ), що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї.»

Тобто, поки проти держави Україна НЕ ЗАСТОСОВАНО ядерну зброю, країни-підписанти можуть з чистою совістю ігнорувати порушення її державних кордонів збройним шляхом сусідньою державою.

5.Країни-підписанти підтверджують Україні «…зобов’язання не застосовувати ядерну зброю проти будь-якої держави-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (995_098 ), що не володіє ядерною зброєю, крім випадку нападу на них самих, їхні території чи їхні підопічні території, їхні збройні сили або на їхніх союзників з боку такої держави спільно або в союзі з державою, яка володіє ядерною зброєю.»

Згідно до цього пункту, РФ досі не застосувала ядерну зброю проти України. По факту, цей пункт не про те, що РФ, Велика Британія та США убезпечують Україну від нападу. Це вони таким чином убезпечили себе від того, щоб Україна могла вийди із Договору про неросповсюдження ядерної зброї.

6.»Україна, Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки будуть проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань».

Отже, згідно до пункту 6 Будапештського меморандуму, якщо на Україну буде вчинено збройний напад, країни-підписанти будуть РАДИТИСЯ, що їм робити в цій ситуації. Ні на що більше вони не зголошувалися.

Отже, як бачимо, лише консолідацією всіх дипломатичних, військових та суспільних зусиль Україна може зберегти свій державний суверенітет та територіальну цілісність. Сьогодні, це яскраво довели новини, котрі долину з фронту. Нагадаю: 18 лютого 2020 року війська РФ пішли в атаку, спробувавши прорвати лінію розмежування.