“Була “партизанщина” – директор харківської “екстренки” про роботу в окупації

Директор обласного Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Віктор Забашта в інтерв’ю МГ “Об’єктив” розповів про те, як забезпечували роботу “швидких” на окупованих територіях.

У інтерв’ю Віктора Забашти: про “партизанщину” та чотири шляхи передачі медикаментів і пального, російські обшуки вдома в лікарів “швидкої” та героїчного старшого фельдшера з Ізюма, який певний час замінив собою всю “екстренку” в місті. А також – про те, скільки співробітників “швидкої” загинуло під час війни, яких матеріальних втрат зазнала служба. Та як за час війни на Харківщині медиків бригад “швидкої” стало навіть більше, ніж було до цього.

“Працювали десь на грані дотримання правил безпеки”

 – Вікторе Федоровичу, розкажіть про роботу швидкої допомоги Харківщини в перші тижні повноцінної війни?

– У нас практично нічого не змінилося. Служба працювала без будь-яких збоїв. Бригади виїжджали на лінію. У чому різниця? На тимчасово окупованих територіях, звичайно, були свої складнощі для людей, які працювали там. Для нас по забезпеченню їх всім необхідним. Але врешті-решт все вийшло напрочуд достатньо добре. І це завдяки всім тим співробітникам, які там залишалися, які працювали, які витримали все це.

– Як я розумію, виклики не припинялись і під вибухами, й під час повітряних тривог, і на небезпечних територіях?

– І в Харкові, і в  області ми реагували на будь-який виклик, дотримуючись певних умов.

Це, насамперед, безпека для бригади. Але гарантувати безпеку було практично неможливо. Тому що після обстрілів, коли бригади починали працювати, могли бути повторні прильоти. Тож, звичайно, ризикували. Усі ризикувати, але ніхто не відмовлявся. Усі розуміли необхідність справи. Розуміли, що кожна хвилина може врятувати життя. Тож працювали десь на грані дотримання правил безпеки і бажання допомогти, дотриматися наших стандартів.

Співробітник “швидкої” записувався в ТрО і загинув під час обстрілу ХОВА

– Чи є серед ваших співробітників постраждалі?

– Під час обстрілів постраждали від уламків два фельдшери.Один з Харкова, другий зі зміївського відділення. Дякувати Богу, вони вже повернулися до роботи.Один фельдшер постраждав у Балаклійському районі. Під час руху на виклик стався вибух. Водій загинув. Фельдшер отримав поранення, які не загрожують його життю. Я думаю, що він повернеться до роботи.

На самому початку війни, один із наших співробітників пішов записуватися у територіальну оборону в Харківську обласну державну адміністрацію. Російські війська спрямували по будівлі адміністрації дві ракети, що призвело до загибелі більшості тих, хто там знаходився. Серед них, на жаль, і наш співробітник. Також під час обстрілу загинув наш водій у Дворічанському районі. Він йшов на роботу. Таким чином, на даний момент у службі троє поранених і троє загиблих. Ми всіх пам’ятаємо. Але війна ще не скінчилася.

Російські військові відібрали три автомобілі “швидкої” на Харківщині під час окупації

 – Чи є дані по збиткам “екстренки” Харківщини від обстрілів, чи під окупацією на даний момент?

– Практично всі приміщеннями орендуємо. Вони належать громадам, адміністраціям. Тому ми їх нарахуємо, як наші збитки. Що стосується автомобілів, обладнання…Близько 60-ти автівок постраждало під час обстрілів. Більшу частину ми відремонтували. Там, де більш суттєві пошкодження, – чекають своєї черги й будуть відремонтовані. Тільки три машини не підлягають відновленню. Також у нас на тимчасово окупованих територіях російські військові забрали три автівки.

– Вікторе Федоровичу, у вас був якийсь план, як зменшити можливість пограбування вашого обладнання російськими військовими?

– Я продумував зі своїми бригадами на тимчасово окупованих територіях,  як уникнути експропріації. Звичайно, їхні життя та здоров’я були насамперед. Я казав, що якщо буде загроза, то те, що буде з автівками й обладнанням, – уже не принципово. Але те, що було на окупованій території, дякуючинашим працівникам, ми практично все зберегли. Це приклади героїзму, про які ми раніше читали в книжках. Наприклад, Старий Салтів. Бригада працювала до останнього, поки внаслідок безперервних обстрілів були пошкоджені й приміщення, й автівка, яка вже не рухалась. Перед тим, як бригаду евакуювали, вони сховали все обладнання. З собою вивезли необхідне: наркотики, журнали, документацію. Обладнання вціліло. Це ж стосується й інших бригад, які працювали на тимчасово окупованих територіях.

“Із військовими ми скрізь разом”

– Ще про втрати “екстренки” і ваші очікування. Ви розраховували на менші, чи більші втрати?

– Я планував, що мені потрібно мати 30 резервних автівок, щоб виставити їх на території, які ми звільнимо. Щоб “екстренка” ні на хвилину не простоювала. На щастя, це не знадобилось. Наразі ми отримали близько 90 автівок і від держави, і від волонтерів, і від спонсорів.

Близько 30 ми передали ЗСУ. Решта залишилась у Центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Харківської обласної ради. Але процес отримання автівок триває. Декілька днів тому ми отримали “Мерседес”. Також ми отримали пологовий будинок на колесах. Це по програмі медицини катастроф. Тому що на даний час – медицина катастроф повинна мати пріоритетний розвиток.

– Про взаємодію с ЗСУ. Ви займались меддопомогою і евакуацією поранених військових чи це робили військові медики? Зараз є якийсь алгоритм вашої взаємодії?

– Алгоритм був прописаний одразу. Ми розуміли, де працюють військові, де ми перехоплюємо пацієнтів. У військових не вистачило б сил і засобів для того, щоб транспортувати постраждалих через півобласті при тій інтенсивності боїв, які й досі тривають. Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф був сформований як потужна одиниця. Ми маємо людський резерв і добре оснащені. Звичайно, ми весь час взаємодіємо з військовими. Багато цивільних лікувальних закладів на окупованій території припинили своє існування. Також є постраждалі будівлі первинки під час обстрілів, які не можуть допомагати.Тож військові беруть на себе левову частку роботи, а ми поруч. Наразі ми – ті дві організації, які максимально допомагають і пораненим і хворим. Ми скрізь разом.

“Нас пропонували підсилити бригадами з інших областей, ми дякуємо, але відмовляємось”

 – “Російські військові пошкодили та вивезли багато медичного обладнання з лікарень, які перебували в окупації. Багато закладів зруйновано. Втрати в технічному плані на 95 %”. Таку цифру наводить директор департаменту охорони здоров’я ХОВА Максим Хаустов. Чи плануєте ви якось допомогти в цьому напрямку на деокупованих територіях?

– Так. Медицина катастроф представлена анестезіолого –реанімаційними бригадами. Але в нас є й вузькі спеціалісти: хірурги, нейрохірурги, акушери-гінекологи, кардіологи, невропатологи, психіатри. Ми вважаємо, що певний час бригади медицини катастроф зможуть працювати на виїзді, маючи достатню кількість ліків, таблетованих препаратів інсулінів, гарманів, якими нам допомогли закордонні друзі. Це необхідно для того, щоб підтримати населення на деокупованих територіях. Щоб допомогти “первинці”.

– Яка на зараз ситуація з лікарями, іншими працівниками? Чи поширена еміграція? Чи є критична недостача спеціалістів на Харківщині?

– Люди, які у нас працюють, мотивовані. Від самого початку російського вторгнення у нас не було значного відтоку кадрів.

Деякі співробітники були змушені евакуювати рідних або евакуюватись самі через те, що були позбавлені житла. Більшість з них повернулися за місяць – два. У той же час багато людей прийшли до нас. Ми навіть збільшили кількість бригад. Це задовольняє наші потреби. Буває, до тридцяти бригад виїжджають на схід для того, щоб компенсувати роботу військових, допомогти чи замінити лікарів поліклінік. Нам неодноразово пропанував і “Український центр медицини катастроф”, і МОЗ підсилити нас працівниками з інших областей. Ми дякуємо, але відмовляємось, тому що в нас вистачає сил і засобів.

В Ізюмі деякий час екстрену допомогу населенню практично самотужки надавав старший фельдшер

– Вікторе Федоровичу, яка ваша позиція по тимчасово окупованим територіям: чи повинні там працювати українські медики?

– З першого дня війни в мене не виникало питання:чи повинні вони там працювати? Ми робили все,  щоб люди працювали на тимчасово окупованих територіях. Моє завдання було забезпечити їх всім необхідним. Наші співробітники отримували зарплатню та премії. Вони були забезпечені медикаментами, пальним, запчастинами. Навіть ми передавали на окуповані території продуктові набори.

– Як це відбувалося? Навряд чи росіяни офіційно дозволяли вам це робити?

– То була «партизанщина». Звичайно, все передавали неофіційно. Були певні свої шляхи. Війна не скінчилася, і я не хочу зараз це питання озвучувати. Нам допомагали волонтери, дуже допомагав голова Борівської громади. У нас було кілька шляхів: і південніший, і північніший. У мене було чотири шляхи, щоб забезпечити своїх працівників всім необхідним. Вони писали звіти, ми розуміли, кому надається допомога. Система GPS відображала роботу тих бригад, які працювали на тимчасово окупованих територіях.

– Але ж в Ізюмі, наприклад не було зв’язку.

– В Ізюмі деякий час екстрену медичну допомогу населенню практично самотужки надавав старший фельдшер відділення Сергій Боцман. Я його благав: там небезпечно, постійні обстріли. Саме відділення постраждало. Виїжджай. Він відповідав, що залишиться, тому що люди чекають від «екстренки» підтримки. Деякий час він не їздив, а ходив на виклики. У Сергія Боцмана російські військові чотири рази проводили обшуки вдома, зривали підлогу.

“Дай бог, все буде краще, навіть ніж було до війни”

– В інших містах було щось подібне?

– Так воно приблизно виглядало скрізь. І в Балаклії, і в Шевченковому. Дякувати Богу, зв’язок був, і ми могли співпрацювати. Вони могли радитися з будь-якого приводу. Тому що там були й погрози, й ультиматуми. Наприклад, когось викликали до окупаційної комендатури. Вони телефонували мені. Звичайно, я давав поради. Можливо, тому, що я мав досвід, можливо, тому, що я не відчував того страху, який відчували вони, знаходячись на окупованій території. Не знаю. Але це спрацювало. І я їм безмежно вдячний, що вони мені вірили. Коли я приїздив після окупації, вони дякували, що ми їх не кинули, підтримували. Це багато чого варте. Мені здається, я не змінився за ці місяці. Але став сентиментальним.

– Як на деокупованих територіях зараз?

– Працюємо, як працювали до окупації. Легше, ніж було при окупації. Постачання повністю відновлено. Наші співробітники з деокупованих територій пройшли курси у поляків. Люди повертаються до буденного життя. Дай бог, все буде краще, навіть ніж було до війни.