Житель знищеного села – про втечу з окупації та повернення на руїни (сюжет)

На 41-й день окупації Цупівки Анатолій Цебенко тікав від російської агресії полями. Діставшись Харкова, чітко вирішив, що піде або в волонтери, або в армію.

У селі Цупівка у Дергачівському районі окупанти з перших днів вторгнення встановили свої порядки. А коли направили туди ще більше техніки, чоловік зрозумів або зараз, або ніколи. Після звільнення Цупівки Анатолію вдалося побувати вдома. Розтяжка при вході та пограбований будинок – усе, що залишила по собі окупаційно-мародерська армія. Деталі – в сюжеті МГ “Об’єктив”.

Ну всім привіт. І до Харкова дісталося диво цікаве. Я думаю ви чуєте, і це ще червоні квіточки.

Це відео Анатолій Цебенко записав зранку 24 лютого у рідному селі Цупівка на півночі від Харкова. Тоді чоловік ще не знав, що за два тижні опиниться в окупації.

Анатолій Цебенко, вирвався з окупації

Було першого дня страшно, бо не було точної інформації, чи встоїть Україна, чи не встоїть. Коли ти бачиш колону з 230 одиниць техніки, ти думаєш: Боже, це ж лише за нашим напрямком, а ще скільки там із усіх боків.

В окупації Анатолій разом із матір’ю пробув 41 день. Каже: росіяни поводилися, немов у себе вдома. Обмародили магазини та порожні житлові будинки. Пиячили та агітували місцеве населення їхати до Бєлгорода, щоб потім воювати на їхньому боці. Шукали про будинках учасників бойових дій та викрадали їх.

Анатолій Цебенко, вирвався з окупації

Кожен питав: хто це такі “бєндєрівці”? Їм місцеві відповідали, що вони поїхали на “бєндєрщину”. Був підрозділ із ОРДЛО. Це були якісь нелюди, вони були найлютіші. Вони чомусь були так мотивовані помститися всім, незважаючи на те дитина – не дитина, жінка – не жінка.

Шляхи виїзду окупанти перекрили 18 березня та дозволяли їхати лише у бік Бєлгорода. Коли росіяни стягли до села ще більше техніки, Анатолій вирішив спробувати вирватися з окупації. Близько трьох годин вони з матір’ю йшли до сусіднього села.

Анатолій Цебенко, який вирвався з окупації

Я вранці прокинувся і кажу: все – чи зараз, чи ніколи. Та й ми тоді пішли з мамою. Я навмисне такий шлях обирав, щоб оминати їх. Ішли ярами, городами, де вони не простежуються, щоби менше шансів було помітити мене.

Село Прудянка, куди дійшли Анатолій та його мати, знаходилося в сірій зоні, де не було ні українських, ні російських військових. Звідти вони поїхали до Харкова. Тут чоловік вирішив зайнятися волонтерством. Ділиться: коли залишав будинок – він був цілим. Потім там побували окупаційно-мародерські війська.

Машину, на *** спи***ли. Хоч колеса залишили. ТБ спи**ли, бомжа-армія еб**а. Двері, бл** прострілили, все вибили.

Анатолій приїжджав додому після визволення села. І одразу натрапив на розтяжку, яку залишили по собі росіяни у дворі.

Знизу, бачите, є біла така мотузка. І там кільце. І була натягнута пружина. Якби ти потягнув – воно б спрацювало. І вразила б, напевно, осколками голову вище грудної клітки.

Тепер будинок необхідно ремонтувати, тож Анатолій досі мешкає у знайомих. Поки що волонтерить, а далі, каже, покаже час.

Після того, як я приїхав до Харкова, я вирішив, що або я йду до волонтерів, або я йду до армії.

Чоловік зазначає, що війна навчила не загадувати заздалегідь, а тримати в голові відразу кілька рішень на всі випадки життя.