Університет – символ Харкова. Ми залишаємось – ректор ХНУ Каразіна Кагановська

Про руйнування, загиблих викладачів і студентів, процес навчання під час війни, плани відновлення та принципове рішення не перевозити виш із Харкова в інтерв’ю МГ “Об’єктив” розповіла ректорка Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Тетяна Кагановська.

“Намагалися прочитати у книгах: що ми маємо далі робити”

– Тетяно Євгеніївно, на ваш погляд, чи були для університету важчі випробування, ніж зараз?

– Зараз дуже складно це оцінити, тому що Каразінському університету вже 218 років. І війни були, і евакуації університету були. Усе було. Я думаю, що ніхто з нас навіть не міг уявити, що в сучасному світі може розпочатися війна. Для нас це важкі часи, як і для всієї країни.

– Якби вибори ректора відбувалися зараз, ви би знов балотувалися?

– У січні цього року ми святкували 217 років. Ми були емоційні, щасливі, ставили цілі. Ми отримували вітання від наших випускників з різних континентів. Розуміли, яка в нас велика університетська спільнота. Навіть не уявляли, наскільки багато в нас друзів, колег, партнерів. І це все ми зʼясували, саме коли прийшла війна.

Звісно, я не планувала бути ректором під час війни.

По-перше, бути ректором під час війни важко. Бути ректором жінці, може, ще важче. Але якщо ви питаєте, чи обрала би я цей шлях знов? Так.

Інколи ми приходимо на посаду не заради того, щоб задовольнити свої амбіції. Думаю, що ті, хто мене знає, розуміє, що це так. А приходимо для того, щоб щось зробити корисне. Саме війна показала, наскільки в нас цінні люди в університеті; які вони дружні, відповідальні; наскільки ми важливі одне одному. Я дуже вдячна саме університету та університетській родині. Якби не було університетської родини, я б цього всього не витримала.

– Чим відрізняється робота ректорки університету імені В. Н. Каразіна до війни й зараз?

– З початку війни ми почали думати, навіть намагатися щось прочитати в книжках: що ми повинні далі робити?

Ти розумієш, що в тебе велика відповідальність за багатотисячну корпорацію. Ти повинна насамперед убезпечити дітей-студентів. Ти починаєш робити те, що не планував, не знав, навіть не вмів. Але всі дуже швидко вчилися, тому що ми розуміли: у нас немає часу. І коли ми убезпечили дітей, коли ми зрозуміли, що можемо якось контролювати ситуацію й працювати, усе трохи стабілізувалося. Коли ми мали можливість перший раз приїхати в університет, навіть не приїхати – пішки дійти, бо тоді ще нічого не працювало, ми зустрілися маленькою командою. Ми зрозуміли: у нас є ядро, починаємо працювати. І це було дуже важливе рішення. Головне в тому часі — це те, що ми втрималися.

– З регіонів бойових дій переїхали десятки закладів вищої освіти. Чи замислювались ви про переїзд і чому не переїхали у більш безпечне місце? Памʼятаю, навіть заступник міністра освіти та науки Андрій Вітренко першого квітня анонсував переїзд університету.

– Ця історія була викликана тим, що десь у фейсбуці зʼявилась інформація, що є такий вдалий кейс: переїзд університету з Харкова.

Там не вказали, який університет приїхав. Але всі сприйняли, що якщо мова про університет, то це — Каразінський. Це був інформаційний вибух. Почали телефонувати з різних країн і континентів: це правда? Люди були налякані.

Зателефонувала тоді голові військової адміністрації та спитала: “Може, я щось не знаю і не розумію, але ми плануємо залишатися в Харкові”. Нас запевнили, що Збройні Сили тримають оборону. Харків стоїть, Харків бореться.

Я зібрала засідання Вченої ради: ухвалімо спільне рішення. Університет — це символ Харкова, серце Харкова. Якщо ми будемо переїжджати, то викличемо тривогу в містян. Тоді зателефонувала міністру й сказала, що ми залишаємось у Харкові.

– Як відреагував міністр?

– Він сказав, що в нас є автономія університету, що ми маємо право ухвалювати будь-яке рішення й нести за це відповідальність. Ми взяли на себе відповідальність.

– 25 лютого, тобто наступного дня після початку повномасштабного вторгнення,  Міносвіти зупинило освітній процес в Україні, відправило всіх на двотижневі канікули. Що ви робили в цей час?

– Головне було вивезти студентів. Саме цьому був присвячений перший тиждень. За допомогою, зокрема міської влади, ми їх вивозили.

– І українських, і іноземних?

– Так. У нас навчаються 4 000 іноземних студентів. Якщо так можна сказати, завдяки пандемії на той час не всі доїхали в Харків. Тому в нас було не так багато студентів з-за кордону. Ми домовлялися з посольствами, тримали ситуацію під контролем. Українських студентів також треба було відправити до батьків. Усі памʼятають ситуацію на той час з потягами, автобусами, метро. Якщо ви памʼятаєте, волонтерські організації, які допомагали, зʼявилися з часом. Перші тижні — це була наша відповідальність. Асоціація випускників допомогла грошима, ми купували та розвозили їжу, воду.

Дякую нашій університетській спільноті, яка обʼєдналася. Усі, хто жили поруч, хто мав таку можливість — допомагали. Памʼятаю, декан телефонує: “Їду в супермаркет, він ще працює. Куплю воду, їжу”. Якось ми правильно жили. Я вдячна кожному за кожний день, за кожну годину.

27 студентів і викладачів загинули

– Невже зовсім не було неприємних ситуацій?

– Звісно, були. Дехто залишив нашу команду. Але зʼявились нові люди, на яких я могла розраховувати, які підставили плече, обʼєдналися. Вони розуміли, що зараз не до посад і зʼясування якихось питань. Ми робили саме те, що повинні були робити.

– Скільки зараз залишилося людей із вашої довоєнної команди?

– Чотири проректори із семи. Ми змінили пʼять деканів із двадцяти трьох.

– Тетяно Євгеніївно, під час повномасштабної війни чи зазнав університет людських втрат?

– Зараз офіційно підтверджено 27 загиблих. Але інформація до нас доходить поступово. У нас є втрати серед викладачів, студентів і випускників. Деякі з цих людей були в Збройних Силах, теробороні. Є й цивільні. Наш студент з батьком намагалися виїхати з тимчасово окупованого Ізюма. Їхню автівку розстріляли.

Раніше в нас була тільки дошка пошани тих, хто загинув з 2014-го року в зоні АТО/ООС. Зараз у нас є дошка і для каразінців, які загинули з 24 лютого…

– Наскільки значними є руйнування приміщень університету внаслідок ворожих обстрілів?

– 25 %. Фото руйнування нашого економічного факультету облетіли весь світ.

З цього почалася промова президента про те, що це не просто війна, це руйнування майбутнього наших дітей. Зруйновано наш інститут “Фізико-технічний факультет” на Пʼятихатках. Він дуже близько до кордону. У нього влучили на другий день війни. Пошкоджено інститут державного управління, гуртожитки.

Каразінський спорткомплекс зруйновано вщент.

На відбудову потрібно 100 мільйонів євро

– Скільки коштів на цю мить знадобиться на відновлення університету? Чи є розуміння, коли ці кошти можуть виділити? І хто виділить ці кошти?

– Приблизно сто мільйонів євро. Якщо ми будемо рахувати обладнання і все, що всередині, то, можливо, більше. Зараз мова про корпуси. Тільки про будівлі.  Легше за все просто замінити вікна в головних корпусах. А що буде далі? Спочатку потрібно, щоб закінчилася війна.

– Зрозуміло, що основа успіху університету — його фінансовий стан. Без грошей неможливо гарантувати якісну освіту. Крім українських, університет мав іноземних студентів. Скільки до війни вони надавали надходжень? Чи є ці надходження зараз?

– Ми зараз робимо все можливе, щоб у нас залишилися іноземні студенти. Звісно, якщо раніше в нас було 4 000 іноземних студентів, то зараз ми тримаємо цифру на рівні 1 000.

Ви не повірите, навіть, зараз у нас є вступна кампанія. До університету вступають іноземці. Тому що Каразінський університет — це не просто будівля, це бренд,  це якість освіти, це наші наукові школи. І навіть війна не може на це вплинути.

– Наскільки взагалі скоротився спецфонд університету?

– Вагомий внесок — це іноземні студенти. Якщо було 4 000, а зараз 1 000, то ви можете самі розрахувати, наскільки зменшився наш спецфонд. Ніяких додаткових можливостей отримання зі спецфонду в нас немає. Ситуацію з українськими контрактниками всі розуміють. Особливо з тими, хто проживає на тимчасово окупованих територіях. Вони мають право перевестися з контрактної форми навчання на бюджетну. Процес йде, а повної ясності поки нема. Тому зараз університет, на жаль, у скрутному фінансовому становищі.

Студенти захищали дипломи з передової онлайн

– Тетяно Євгеніївно, багато хто в Україні втратив роботу. Що ви робите з контрактниками, які наразі не сплачують за навчання?  

– Ті, хто мають право на пільгу, отримають її. Якщо контрактник не належить до категорії пільговиків, то ми можемо запропонувати взяти академічну відпустку. Дехто це робить.

– Якщо студент-бюджетник змушений піти в академічну відпустку, чи зберігають за ним його бюджетне місце?

Звісно. Намагаємось, але це залежить від наявності та особливостей держзамовлення в рік вступу на курс, на який студент виходить з академічної відпустки.

– Як ви вирішували питання зі студентами, які зараз у ЗСУ? Чи можна видавати дипломи про освіту за те, що людина перебуває на фронті? Зрозуміло, що якість їхньої освіти буде невисока. З іншого боку, як їх відраховувати?

– Усі наші студенти, які служать у ЗСУ, оформлюють академічну відпустку. Винятком були випускники, які захищалися влітку. Але тоді був просто захист дипломних робіт, які наші студенти писали весь рік. Вони онлайн захистили дипломи з тих місць, де вони перебували.

Зараз фінансування зменшується у всіх закладах освіти

– Чи зменшилася в Каразінському університеті кількість тих, хто отримує стипендію?

– Це не від нас залежить. Рахується автоматично. Тобто ті, хто мають право на отримання стипендії, отримують її від держави.

– А держава під час війни зменшила розмір фінансування університетів? Наскільки я знаю, держбюджет 2023 на фінансування освіти взагалі  скорочено на 17 %.

– Це не дуже коректне питання до мене, але ми розуміємо, що зараз фінансування зменшується у всіх закладах освіти. Держава зараз зосереджує всі ресурси для армії задля нашої перемоги. Ми це розуміємо й готуємося до цього.

– 5 квітня цього року на базі Каразінського університету відбулася зустріч ректорів університетів області з головою військової адміністрації Олегом Синєгубовим. Там обговорювали пропозиції до Міносвіти щодо преференцій для закладів вищої освіти Харківського регіону. Уже наприкінці квітня була подібна зустріч з Головою комітету Верховної Ради з питань освіти Сергієм Бабаком. Потім були ще зустрічі. Про головне: якась реальна користь для закладів вищої освіти у фронтовій зоні з тих обговорень була?

– Користь була для тих абітурієнтів, які належать до пільгових категорій. І Міносвіти працює, і комітет Верховної Ради працює. Але в нас було більше пропозицій. На жаль, вони не всі враховані. Головне питання стосовно природничих наук. Останнім часом зменшилася кількість охочих вступати на спеціальності “Фізика”, “Хімія”. Це ситуація у всіх закладах вищої освіти.

– Мені здається, на цих факультетах завжди були проблеми з набором. 

– Воно і так було “не дуже”. Туди йдуть наші розумні дітки. Але в цьому році особливо важко. Ми просили про підтримку. Пропонували багато різних варіантів. Це треба вирішувати на державному рівні. Це унікальні наукові школи, у яких необхідно зберегти кадри. Якщо ми їх втратимо, потім не зможемо відновити. Тому тут ми трохи недоотримали.

– Можливо, навесні та влітку були дуже активні бойові дії, було не до цього?

– Можливо. Ми вже зараз привертаємо увагу і Верховної Ради, і Міносвіти. Сподіваюся, що на наступну вступну кампанію на нас звернуть увагу. У нас дуже потужні наукові школи. На жаль, без підтримки держави ми не зможемо їх утримувати.

– Чи вдається вам зберегти заробітну платню науковцям і викладачам?

– У нас немає проблеми заробітної плати на цей час. Ми все робимо вчасно. Звітуємо перед колективом, що всі бухгалтерські документи підготовлено, надіслано в казначейство. Але куди йдуть гроші в першу чергу, визначає обласна військова адміністрація. Тому інколи буває кілька днів затримка. Але все одно всі отримують заробітну плату.

– Чи є ясність у цьому питанні на наступний рік?

– Ми готуємося до того, що ситуація з січня наступного року може змінитися. Цей рік ми закроїмо без проблем, але що буде в наступному році, ми подивимося. Це, зокрема, буде залежати й від того, яка буде спроможність наших студентів сплачувати контракт. Ми залежимо від цих грошей також.

– Ви плануєте навчальний процес узимку? Чи буде пауза через дефіцит енергоресурсів?

– Університет працює зараз за розкладом першого семестру. Ми так передбачали ще рік тому, коли думали про опалення й економію. У нас у січні буде вільний місяць. Найімовірніше, ми будемо змушені відправити наших викладачів у відпустку. Але це буде тарифна відпустка. Я думаю, що люди поставляться з розумінням.

“Науковці з громадською позицією, звісно, повернуться”

– Тетяно Євгеніївно, чи реально взагалі зупинити втечу мізків з України в ситуації ракетних ударів і обстрілів?

– Питання про “brain drain” — перше, яке і в березні, і у квітні мені ставили іноземні журналісти. Моя точка зору така. Юристу, соціологу, психологу вистачить перебування в безпечному місці. Там він може генерувати ідеї та науку. Якщо мова про природничі науки, то необхідні лабораторії. Але науку неможливо зупинити. Вона не може почекати, поки закінчиться війна. Тому, якщо мова про перебування науковців у безпечних місцях, я  — за.

Генерувати науку під час обстрілів не кожен спроможний. Якщо немає можливості продовжувати науку тут, то можна продовжити дослідження за кордоном. Так науковці можуть бути амбасадорами. Показувати рівень нашої країни, нашого університету.

Я впевнена, що науковці з громадською позицією, звісно, повернуться, щоби працювати заради майбутнього наших дітей і нашої держави.

– Про патріотизм — це правильно. Але ж відомо, що не закордонні, а наші рідні області західного регіону України радо запрошують студентів-переселенців продовжити навчання за місцем релокації. У Харківському ІТ-кластері відреагували на заклик ІТ-бізнесам переїжджати на Закарпаття фразою: «Це мародерство». Чи є у вас студенти та викладачі, які перейшли до університетів на заході країни?

– Для когось війна, для когось вдалий випадок. Ми це розуміємо. У нас викладачів, які перевелись у вищі навчальні заклади України немає. У нас є “visitor professor”, які працюють, наприклад, за програмою академічної мобільності. З університету Каразіна 5 % (ми рахували) поїхали та отримують стипендії. Це небагато. Вони працюють із Харківським університетом. Тому я навпаки вдячна цим нашим викладачам, які презентувати Каразінський університет. Завдяки цьому ми додатково уклали договори про співпрацю.

– Яка ситуація з релокацією студентів?

– У нас багато студентів звернулися з проханням надати їм індивідуальний графік навчання. Ці люди перебувають у країнах, де є різниця в часі. У Канаді, у Сполучених Штатах. Але вони залишаються студентами Каразінського. Тому я не хвилююся.

– Я знаю, що в університеті обговорювали можливості закордонних майданчиків для очного навчання українців. Це стосувалось і викладачів, і студентів, які мусили виїхати. У цьому напрямі щось вдалося зробити? 

– Такий вдалий приклад — це наш майданчик у Мюнхені. Нічого не буває випадково. У Мюнхен поїхали наші викладачки з різних факультетів. Вони обʼєдналися в німецькому культурному центрі. Керівниця цього центру — випускниця університету Каразіна, яка вже багато років живе в Німеччині.

На початку квітня цього року вона запропонувала цей проєкт. Ми в Мюнхені відкрили представництва чотирьох факультетів нашого університету — біологічного, Каразінської школи бізнесу, філософського, факультету математики й інформатики. Там зараз на першому курсі вчаться 170 студентів. Це не тільки студенти з Харкова. Це студенти зі всієї України, які хотіли вступити саме до Каразінського університету.

Благодійники із США допомагають сплачувати зарплату фізикам

– Нещодавно було відкрито спеціальний фонд для відновлення та підтримки Каразінського університету. Розкажіть, будь ласка, докладніше.

– Коли почалася війна, нам потрібна була допомога. Ми звернулися до Асоціації випускників університету імені В. Н. Каразіна. Тоді ми могли розраховувати тільки на себе. Нам потрібно було допомагати викладачам та студентам. Деяких треба було вивозити, зокрема із небезпечних місць — Ізюм, Балаклея. Потрібно було купувати їжу, ліки. Тоді ми створили гуманітарний штаб. Це просто був заклик: Help Karazin University! І нам почали допомагати. Гуманітарний вантаж, ноутбуки для зруйнованих економічного, фізико-технічного факультетів. Тоді ми вирішили  відкрити фонд допомоги Каразінському університету.

– На Заході це звичайна практика. Я читав, що фонди найпрестижніших університетів США в рази більші за весь бюджет України.

– Так. Університети Сполучених Штатів мають фонди допомоги з великими бюджетами. Ми вирішили: наш час настав. Мій радник, Віль Савбанович Бакіров, погодився мені допомогти в цьому напрямі. Віль Савбанович повʼязаний з університетом майже 40 років, майже 23 роки він був ректором.

– На які проєкти зосереджено найбільшу увагу фонду?

– Хочу звернутися до скрутної ситуації природничих наук.  У нас є напрям допомоги фізикам. Якщо рахувати за співвідношенням студентів і викладачів, то ми повинні скорочувати штат. Ми звернулися за допомогою. Донатори з-поміж науковців Сполучених Штатів, зокрема, погодились перерахувати гроші на фонд. Безпосередньо як адресну допомогу для фізиків, щоб протримати цей рік заробітною платнею.

Взагалі у фонду різні напрями: від допомоги безпосередньо викладачам до відновлення університету, закупівлі обладнання.

“Студенти 3-го–4-го курсу навіть і не зустрілись в аудиторіях”

– Тетяно Євгеніївно, як ви вважаєте наскільки університет зараз адаптувався до війни? Чи допоміг у цьому Covid-19 з дистанційним навчанням?

– Уже кажуть, що ковід був саме для того, щоб підготувати нас до скрутних моментів війни. Ми за два роки адаптувалися. Шкода, що студенти 3-го–4-го курсу навіть і не зустрілись в аудиторіях. Мені дуже хочеться, щоб хоча б на випуск вони познайомились очно зі своїми одногрупниками. Тому що студентські роки найкращі.

Це спілкування, стосунки, перше кохання. Завжди питають: ви впевнені в якості дистанційної освіти? Я скажу — так. Це залежить не тільки від викладача, але й від студента. Головне, щоб була мотивація.

– У ваших планах на майбутнє (без війн і коронавірусу) навчання в університеті онлайн чи офлайн?

– Якщо дозволить безпекова ситуація, то, звісно, ми хочемо повернутися всі в аудиторії. Бо навчання, як я сказала, — це не тільки навички й вміння. Це дуже важливо й для викладачів. На жаль, емоцію відчути через екран компʼютера неможливо. До того ж часто вимикається камера та екран стає чорним, тому що інтернет не витримує відеозвʼязок. І таке спілкування важке. Викладачу потрібно бачити реакцію аудиторії. Тому, звісно, усі хочуть повернутися в аудиторії. Це природно для освітнього процесу.