“Ми можемо зіткнутися з епідемією ВІЛ” – наслідки окупації Харківщини

Відсутність антиретровірусної терапії для хворих на ВІЛ, замісної терапії для наркозалежних та зґвалтування окупантами. Реалії життя на тимчасово окупованих територіях можуть мати тяжкі наслідки для всієї країни й після деокупації.

Про загрозу поширення ВІЛ, яку принесло в Україну повномасштабне вторгнення російської армії в інтерв’ю МГ “Об’єктив”, розповіла журналіст-розслідувач Марина Ніколаєва. Наша співрозмовниця – автор понад сотні розслідувань з антикорупційних тем та тем захисту прав людини. Детектив Всеукраїнського проєкту Wikiinvestigation.

“Росіяни досить жорстко ставляться до людей з ВІЛ та наркозалежних. Вони їх дискримінують”

– Марино, чи стало у війну на контрольованих Україною територіях важче жити людям із ВІЛ-позитивним статусом?

– Саме на контрольованих територіях все було дуже класно організовано. Навіть люди, які мігрували всередині країни або за кордон, їм допомагали  громадські організації.  Ці організації перенаправляли переселенців з одного медцентру до іншого. Державні медцентри комунікували з приватними та навпаки. Люди були забезпечені будь-якою антиретровірусною терапією (АРТ). Це для ВІЛ. І замісною підтримувальною терапією (ЗПТ). Це для наркозалежних.  Тому можна говорити, що тут було більш-менш нормально, крім місць, де велися активні бойові дії, як у Харкові. Але це стосувалося людей, з будь-якими медичними проблемами. Їм було важко добиратися до медцентрів. Вони реально ризикували життям,  коли йшли за медичною допомогою.

– У Центрі громадського здоров’я попереджають, що через війну в Україні збільшується ризик поширення ВІЛ-інфекції. На локальному рівні це підтверджує і президент харківського благодійного фонду “Парус” Костянтин Ключарьов. Він каже про збільшення кількості виявлених випадків зараження ВІЛ в його фонді. Як вважаєш, це залякування, чи дійсно серйозна проблема? Чим викликано поширення випадків захворювання?

– Це дійсно дуже серйозна проблема, з якою ми зіткнемося ще через декілька місяців або навіть років.  До війни в Україні була більш-менш контрольована ситуація з ВІЛ.  Що відбувалося на неконтрольованих територіях? Саме звідти загроза.  Росіяни досить жорстко відносяться до людей з ВІЛ та наркозалежних. Вони їх дискримінують.  А для Харківської області значними по розповсюдженню ВІЛ є Куп’янськ і Балаклія.

Дивіться у сюжеті МГ “Об’єктив”: Ситуація з ВІЛ/СНІДом на Харківщині в умовах війни (репортаж)

– Ці міста були в цьому сенсі проблемними ще до війни.

– Так. Це було і до війни. Плюс  досить скрутна ситуація на Донбасі. Навіть до війни досить багато людей з Донбасу приїжджали в Харків, щоб отримати замісну терапію. Ось всі ці люди залишилися без допомоги. Без антиретровірусної терапії. Тобто у них зросло вірусне навантаження в організмі й вони знову змогли передавати ВІЛ.  Крім того, наркозалежні залишились без ЗПТ. А це вкрай важкий стан.

Наркозалежних окупанти використовували як рабів

 –  Я читав, що без прийому пігулок можливі навіть летальні випадки. І що крім фізичних проявів з’являються  також суїцидальні настрої.

– Так. Може статися інфаркт. Може статися інсульт. Враховуйте, що ці люди мають ще гепатит, ВІЛ, можливо, туберкульоз. Коли я цим займалася, були в нас справи у Європейськом суді, де було доведено, що залишення наркозалежних у такому стані прирівнюється до катувань. За моїми даними, те що говорять люди, але поки що немає кримінального провадження, у Куп’янську всі реєстри людей, які стояли на ЗПТ були передані окупантам.

– Їм ці данні булі потрібні для шантажу?

– Так. Цих людей відразу почали використовувати як рабів, тому що людина без медикаментів готова за будь-яку дозу робити що завгодно.  Саме так використовували наркозалежних і ВІЛ-позитивних у Балаклії. Там не передавали списки ворогу, але про деяких пацієнтів дізналися. Через те, що не було замісної терапії, частина цих людей померла. Є поки що непідтверджені дані, що наркозалежні, які відмовлялися працювати на окупантів у Куп’янську були розстріляні.  Наркозалежних, які не змогли виїхати на контрольовану Україною територію, знов підсадили на вуличні (нелегальні) наркотики. При цьому вони не мали одноразових шприців. Тобто відбулася передача захворювання. Крім цього, є факти зґвалтування окупантами. Є факти змушення окупантами місцевих мешканців надання сексуальних послуг.

Хворі на ВІЛ та гепатит С бойовики “Вагнера” воюють на Харківському напрямку

– На сайті Головного управління розвідки Міноборони була оприлюднена інформація, що ПВК “Вагнер” масово рекрутує в російських тюрмах в’язнів, які страждають на ВІЛ та гепатит C. В Україні вже виявлені полонені бойовики, хворі на ВІЛ та гепатит?

– Так. І ці в’язні воюють саме на Донецькому і Харківському напрямках. І нема жодних перепон для того, щоб ті колишні в’язні не скоїли зґвалтувань в Україні.  Відомо, що російські медики системно відмовляються надавати допомогу пораненим з гепатитом або ВІЛ. А ці поранені та травмовані знаходяться на тимчасово окупованих територіях і на лінії зіткнення поруч із цивільними.

– Марино, як ти вважаєш, чи потрібно бути готовим до певної хвилі інфікування ВІЛ серед військових?

– Цього не можна виключати. Багато хто не любить про це говорити. Ця хвиля може бути через два шляхи розповсюдження. Перше –  це через неякісну медичну допомогу нашим військовополоненим у російських і ЛДНР-вських в’язницях.  Друге. Давайте чесно. Чоловіки дев’ять місяців самі. Іноді на деокупованих територіях вони мають зв’язки із місцевими жінками. Деякі з тих жінок до цього мали стосунки з тими ж вагнерівцями. Необов’язково добровільні стосунки. Але може бути й добровільні, тому що їм потрібно було за щось жити. На жаль, проституція на території нуля дуже рідко обговорюється. Але така проблема є під час кожної війни.  А я знаю про випадки, коли люди привозили ВІЛ з війни до своїх родин ще до повномасштабного вторгнення.

“Ми можемо зіткнутися з повторенням епідемії кінця вісімдесятих – дев’яностих”

 – І ще один момент. На тимчасово окупованих територіях майбутні матері не ставали на медичний облік.

– Так. Вони не мали змоги ходили до жіночих консультацій, не проходили всі необхідні дослідження. Наразі у нас народжуються діти, які були зачаті на початку війни або перед війною. Я знаю, що у деяких жінок реєструють ВІЛ. Декілька випадків у Харківській області.  На жаль, ці матері не отримували протягом дев’яти місяців АРТ-терапію.  Якби отримували, то ризик передачі ВІЛ від матері до дитини був би знижений до нуля. Враховуючи всю цю навалу проблем з ВІЛ, ми розуміємо, що люди з деокупованих територій, які могли бути заражені під час окупації, переміщуються всередині країни та за кордон. Вони можуть, самі не знаючи того, розповсюджувати ВІЛ.

– Кілька днів тому благодійники надали можливість в деокупованій Балаклії безкоштовно протестуватися на ВІЛ. Директор медцентру “Альтернатива” Денис Клименко сказав, що згодились протестуватися усього 50 мешканців міста. Чому, на твою думку, люди не бажають за 3 хвилини, анонімно і бескоштовно дізнатись про свій ВІЛ – статус?

– Коли до війни ми проводили подібні акції в Харкові, то найчистіше легко тестувалася молодь. Вони не боялися. Вони знають, що є терапія. Легко тестуються люди ризикового життя. Ті, хто вживали наркотики або були повіями, або чоловіки та жінки, які мають досить багато випадкових стосунків. Або люди с одностатевими стосунками.  Вони легко на це ідуть, тому що вони багато читають на цю тему.

Про деокупованні території.  Якщо людина раніше не стояла у якихось реєстрах, вона не знаєте, що ВІЛ – це фактично хронічне захворювання. Для дуже багатьох людей ВІЛ –  це дикий страх.  Вони розуміють, що в них були з тими ж окупантами, скоріш за все за примусом, незахищені стосунки. Наркозалежні розуміють, що кололися одним шприцем з деякими знайомими протягом місяця. І вони розуміють, що можливо у них вже є ВІЛ. І ось якщо людина має цей страх і не має достатньо інформації, що вона отримає терапію. Психологічно вона буде це відштовхувати від себе. І дуже важливо, щоб на деокупованих територіях була просвітницька робота. Інакше це буде як сніговий ком. Ці люди так чи інакше будуть з кимось спілкуватися. І можуть передати ВІЛ.  А далі людина у  Франківську або у Львові, начебто і не була в зоні ризику. І вважає: навіщо ж їй тестуватися? І вона далі передає ВІЛ.  І ми можемо  зіткнутися з повторенням епідемії кінця вісімдесятих – дев’яностих.