Без мера, без газу, часом без надії: як живе прикордонний Вовчанськ (репортаж)

Кореспондент МГ “Об’єктив” побував у місті Вовчанськ – найближчому до кордону з РФ із міст Харківщини.

Відстань між Харковом і Вовчанськом – 76 кілометрів. До війни дорога між містами займала півтори години. Зараз –  близько п’яти годин.  Справа – в мосту через Сіверський Донець, який не пережив бойові дії. Щоб дістатися Вовчанська швидше, люди переправляються через ріку човнами. Так минулого разу переправлялися й ми. Цього разу мусимо добиратися об’їзними шляхами. Подекуди – бездоріжжям і полями. У рідкісних зустрічних машинах – військові. На узбіччях – спалена військова техніка. Як живе Вовчанськ – у сюжеті.

Місто було окуповано у перший день повномасштабного вторгнення. ЗСУ увійшли у Вовчанськ 11-го вересня. З того моменту кожен день росіяни обстрілюють населений пункт з мінометів та артилерії.  У зведеннях Генштабу повідомляють про руйнування будівель і жертви серед цивільних. Вовчанськ розташований біля кордону з РФ. Тому гатять російські терористичні війська із всього, що мають.

Олександр Шиш, в.о. заступника директора Вовчанської ЦРЛ

Тут пошкодження ось. Ось дуже видно і наявно осколкове. Сьогодні вже двічі.

Цілять росіяни по житлових кварталах та інфраструктурі. Ранок, коли ми приїхали, не був виключенням. Дісталося багатоповерхівці. Також перебили  лінію електропередач, що йшла до центру міста.

Олексій Харківський, начальник сектору реагування патрульної поліції відділу поліції №1 м. Вовчанська

Ось місце “прильоту”. У цих домах і так майже ніхто не проживає. У цих домівках залишилися одна-дві людини, тому що  немає ні опалення, нічого. Люди опалюють електроопаленням. А тепер, коли немає вікон, то тут не залишиться нікого.

Ситуація з життєзабезпеченням – дуже складна. Обласна військова адміністрація пропонувала евакуацію на зиму. Транспортом забезпечували усіх, хто був згоден їхати. Однак великої кількості бажаючих не виявилось. Вовчанськ з радянських часів під’єднаний до російського газопроводу. Наприкінці жовтня минулого року внаслідок бойових дій газопровід був пошкоджений. Використовувати електроопалення теж не завжди виходить. Росіяни системно та прицільно завдають удари по об’єктах критичної інфраструктури міста.

Віктор Володимирович, фермер, пацієнт Вовчанської центральної районної лікарні

Кожного дня. Ось зараз знову світла немає в хаті. А в мене будинок весь на електриці. Без електрики – труба. У мене немає ні газу, ні твердопаливного котла. Лише електрика.

Через російські обстріли постачання води також призупиняється. Волонтери кажуть, що проблемою для міста є й логістика. Щось довезти у Вовчанськ вкрай важко через зруйнований міст над Сіверським Донцем. Усі чекають на відновлення споруди.

Жанна Писаренко, волонтерка

У нас постійна потреба в памперсах для дорослих. Це обов’язково. Оскільки є лежачі хворі, які потребують цього – і дуже часто. Теплі речі: ковдри, пледи. Їх потрошки привозять, але потрібно більше. Оскільки в багатоквартирних будинках температура плюс 5 від сили. Катастрофічно не вистачає електричних обігрівачів. Іншим грітися нічим. І навіть, якщо буржуйки встановити, не завжди можна отримати дрова. Наче й ліс скрізь. Але заміновано багато. І у ліс лісорубів не пускають. І, на жаль, ліс не привозять людям.

У місті залишилося близько 4000 людей із 17 000, які проживали тут до війни.

Олександр Шиш, в.о. заступника директора Вовчанської ЦРЛ

У нас було по штату 318 медичних працівників. Наразі в нас залишилось 163. Лікарів у нас було 86. Зараз у нас залишилось тільки 20. Зараз із кожним днем трохи менше, менше. Тому що люди бояться. Газу в нас нема. Опалення також відсуне. І люди виїжджають. Поки що в нас обстріли – іншого не буде.

Місцеві розповідають, що багато хто виїхав у РФ як тільки розпочався контрнаступ ЗСУ. Була багатокілометрова черга в бік російського Шебекіного. 21 жовтня минулого року  ДБР повідомило про підозру в держзраді десятьом місцевим правоохоронцям. Харківська обласна прокуратура повідомляла про підозру в держзраді  двом заступникам міського голови Вовчанська.

15 червня Офіс генпрокурора повідомив, що міського голову Вовчанська підозрюють у державній зраді в умовах воєнного часу. Однак і зараз на сайті міської ради Вовчанським міським головою значиться Анатолій Вікторович Степанець. Про подальшу судьбу Степанця достеменно невідомо.

Віктор Володимирович, фермер, пацієнт Вовчанської центральної районної лікарні

Вони, на мою думку, всі поїхали. Коли Україна почала заходити – усі поїхали. Контактів не було. Без поняття.

Олексій Харківський, начальник сектору реагування патрульної поліції відділу поліції №1 м. Вовчанська

Із Нацполіції, хто працював до війни, всі виїхали до держави-окупанта. Із наших співробітників, які перейшли на їхню сторону, не було затримано на території України поки що нікого.

Виїхали із міста і звичайні мешканці, котрі вірили російським фейкам про те, що зараз зайдуть «Кракен» та «Правий сектор» – і всі висітимуть на деревах.  Але багато хто виїхав не через те, що мав проросійські погляди, кажуть у Вовчанську. Люди розуміли, що, на відміну від ЗСУ, які по українському місту не гатили, росіяни церемонитися не стануть. Уже був досвід того, як російські військові окуповували місто.

Віктор Черниш, завідувач хірургічного відділення Вовчанської ЦРЛ 

На початку війни було дуже багато місцевих, які потрапили під розстріли російської армії російськими солдатами. Цих епізодів було не один. Їх було дуже багато. І перші наші жертви 24 лютого, яких розстріляли танкісти Кантемирівської так званої дивізії. О сьомій годині ранку.  

Багато мешканців Вовчанська виїхали, тому що боялися опинитися на лінії розмежування. Були й ті, хто не поїхав, бо чекали визволення. Чекали ЗСУ.

Жанна Писаренко, волонтерка

Це дуже складне питання. Оскільки чисто питання обстрілів. Дійсно так, наприклад, коли були росіяни, обстрілів не було. Коли прийшли українські війська, дійсно ми були раді, оскільки це ми повернулися до України.  Усе буде добре. На жаль, почалися обстріли. Намагаємося робити все можливе. І віримо в перемогу, й чекаємо не неї. І дякуємо всім нашим військовим, які нас захищають, обороняють нашу Україну

Олексій Харківський, начальник сектору реагування патрульної поліції відділу поліції №1 м. Вовчанська

Ми 11 вересня зайшли в місто, нас відразу окружила юрба людей місцевих.  Це було дуже приємно, тому що люди почали кричати, скандувати. Співали з нами Гімн. Піднімали прапор на площі. Усі люди, які зараз знаходяться у Вовчанську, це 99,9 відсотків населення, – це люди, які чекали нашого приходу, чекали Україну. Усі, хто не чекав її, всі хто підтримував РФ, перед нашим заходом сюди, на початку вересня, виїхали до держави-окупанта.

Вовчанськ опівдні виглядає зовсім порожнім. Майже нічого не працює. У центрі людей можна зустріти лише біля кількох магазинів. Спілкуватися більшість відмовляється.

Не треба нас знімати, будь ласка.

Таке враження, що в місті панує страх. Страх прильотів, холоду, страх сказати зайвого. Багато місцевих за час окупації сильно налякані. Вовчанськ знаходиться на самому кордоні. І як війна піде далі – невідомо. Тож мовчать, щоб потім не каятися.

Не треба знімати. Як без роботи без грошей можна жити? Взагалі немає життя. Не треба показувати нас. Потім проблеми (грукнув дверима).

На вулицях міста немає людей, але багато покинутих тварин. Вижити взимку без допомоги  їм майже неможливо. Чотирилапі біжать назустріч двоногим, скучивши за людською опікою. У місті, крім усього іншого, не вистачає ветеринарних ліків і кормів. Потрібна стерилізація, щоб бездомних тварин не ставало більше.  Волонтери зверталися по допомогу до благодійників. Допомогти погодився благодійний фонд з Прибалтики.

Жанна Писаренко, волонтерка

Я – зооволонтерка.  Я займаюсь тваринами, допомагаю. Це моя основна причина, чому я залишилася тут і нікуди не виїхала. Тварин дуже багато, оскільки люди повиїжджали, на жаль, не забрали з собою своїх тварин. Але ми працюємо. Ми намагаємося зробити так, щоб цих тварин не стало більше.  І шукаємо домівки. Деяких тварин прилаштувати. Навіть вони поїхали до Черкас.

Зооволонтерка з Німеччини дізналася про повномасштабну війну, яку розпочала РФ проти України, з новин. До цього вона ніколи не бувала в Україні. І вже в березні 2022 року привезла у Львів корми та ліки для тварин. Вдруге вона завітала до Луцька. Потім були Рівне, Івано-Франківськ і Київ. Так поступово вона приїжджала все далі й далі на схід країни. Поки у восьмий свій приїзд не опинилася за кілька кілометрів від кордону з РФ. У Вовчанську.

 Христин Кесслер,  волонтерка з Німеччини

 Я із Німеччини, із Гамбургу. Це далеко. Як я приїхала сюди? Просто сіла за кермо та приїхала. На сході України я вперше. І я трохи нервую. Я мала дуже сильне бажання допомогти тваринам в Україні. Я не є представником жодної організації. Це — приватна ініціатива. У будні я працюю вдома, а волонтерити можу лише у вихідні. Ми роздаємо корм безпритульним тваринам і привозимо корм до притулків. Я знаю людей у Німеччині, які хотіли б забрати тварин з лінії зіткнення. Вони вивозять їх із України до притулків у Польщі та Німеччині. Щодо нинішньої ситуації в Україні, то я просто не маю слів. Це все дуже сумно. Я не можу зрозуміти того, що відбувається. 

Незважаючи на те, що Вовчанськ під українським прапором, жити в місті нелегко. Місто – справжня гаряча точка. Ворог не полишає спроб залишити його в руїнах і темряві.

Віктор Черниш, завідувач хірургічного відділення Вовчанської ЦРЛ

Не припиняються. І обстріли все більше й більше, стали жорстокішими. Якщо раніше вони обстрілювали з якимось паузами, то зараз – з ранку й до ночі.

Мешканці Вовчанська , як і люди в інших містах, по-різному дивляться на майбутнє. На фоні бойових дій, втрат, відсутності газу й електрики  дехто не знає, як жити далі. І втрачає надію.

Віктор Володимирович, фермер, пацієнт Вовчанської центральної районної лікарні

Ніякої. Нічого немає. Майбутнього немає.

Доброго немає нічого.

Дехто, навпаки, тримається і вірить, що попереду – кращі часи.

Жанна Писаренко, волонтерка

Якщо люди тут залишилися, люди вірять в Україну. Вони залишилися тут. Я думаю, що настрій: ми очікуємо перемогу. Це головне, що ми всі разом зараз думаємо.

Віктор Черниш, завідувач хірургічного відділення Вовчанської ЦРЛ

Наші жінки, наші помічники вони відпрацювали з таким героїзмом. Нас бомблять кожен день. Вони ходять на роботу. Причому кацапи стріляють по нам регулярно. І як раз у той час, коли ми йдемо на роботу. Так ось під бомбардуваннями вони ходять на роботу.

Олексій Харківський, начальник сектору реагування патрульної поліції відділу поліції №1 м. Вовчанаськ

Це було дуже приємно, що люди нас чекали і дочекалися нарешті. Так і буде в цьому місті. Усе буде Україна.