Вовка несли на шиї, серед кіз шукали старшу: як харків’яни рятують тварин

З тимчасово окупованих територій харків’яни – зоозахисники організації “Порятунок тварин Харків” – вивозили собак, кошенят, кіз, птахів та навіть вовка.

Про стреси в тих, хто кидає, та покинутих – людей і тварин. Про обстановку в Бахмуті, сірі зони та заміновані дороги. Про мотивацію, яку дають ЗСУ. Про росіян, які прийшли на війну з ненависті, та українців, які опинилися там з любові. Про людяність та цінність кожного життя – в інтерв’ю представниці організації “Порятунок тварин Харків” Ярини Вінтонюк МГ “Об’єктив”.

Поранених немає, але деякі втратили частину пальців

– Ярино, розкажіть про вашу команду. Чи є у вас постраждалі?

– Команда зросла до п’ятдесяти осіб. Постраждалих із серйозними пораненнями, слава Богу, немає (сміється). Крім укусів рук, відкусів частково пальців.

– Згідно з національними дослідженнями за 2021 рік, хворим дітям готові допомагати 51% українців, тваринам – 14%. Ваш досвід говорить про такі ж відсотки? Щось змінилося з початком війни?

– Не можу відповісти, бо я не володію об’єктивною інформацією. Я не вивчала статистики. Можу лише сказати, що під час війни у ​​десятки разів збільшилася допомога тваринам. Коли все загострилося з початком війни, відгук людей, готовність допомагати виросли.

“Люди залишали багато тварин. Навіть закритими у квартирах”

– Ваші підопічні – колишні домашні тварини? Чи вуличні?

– Під час повномасштабної війни – це переважно колишні домашні тварини. Ті, які були приручені, жили з людьми та залишилися на вулиці.

– Щось не сходиться. З одного боку, ви кажете, що люди стали більше допомагати тваринам, з іншого – збільшилася кількість тварин, які опинилися на вулиці.

– Візьмемо Харків, березень 2022 року. У людей паніка, масовий виїзд. Люди залишали багато тварин. Навіть закритими у квартирах. Люди мали різні обставини. Хтось не був удома, хтось залишив вихованця на сусіда, а сусід незабаром теж виїхав. У населених пунктах, де точаться бої, обстріли, люди евакуюються. Тварини опиняються на вулиці.

Буває, що власникам, котрі кинули тварин, соромно. Вони не можуть спати

– І де ж людська доброта та готовність допомагати, про які ви говорили спочатку?

– У надзвичайних ситуаціях усі діють по-різному. На війні працює інстинкт самозбереження. Люди вчиняють, як можуть. Дехто тікає, рятує себе, рятує свою сім’ю. Є ті, хто на собі виносить тварину. Навіть сільських тварин вивозять, бо їм це потрібно. Є й ті, хто панікує. Вони безпорадні у кризовій ситуації. Ці люди рятуються самі. І не завжди рятують своїх домашніх улюбленців.

– Тобто ви цих людей не звинувачуєте?

– Ні. Я не можу звинувачувати їх, бо ніхто не знає, як би він сам повівся в такій ситуації. Я ніколи не засуджуватиму таку людину, бо сама я не була в такій ситуації.

– Ви кажете, у людей паніка. Серед панікерів є ті, які залишають не лише тварин, а й немічних родичів. Хіба ці люди не здогадуються про наслідки своїх дій?

– Багато з таких людей потім шукають нагоди виправити ситуацію. Вони звертаються до нас на гарячу лінію. Буває, що людям соромно і вони не зізнаються, що є власниками тварини. Є ті, хто просить допомоги, бо не можуть спати. Вони не можуть спокійно жити далі, бо розуміють, як вчинили. Але є й інші причини, через які домашні тварини опинилися на вулиці.

“У Бахмуті троє людей замерзли. І ми їх тварин забирали”

– Наприклад?

– Наприклад, господарів убиває російська ракета, а тварина залишається жити. Ми часто їздимо до Бахмуту, поки є можливість. І сьогодні вже зустрічаємо ситуації, коли місцеві віддають своїх улюбленців – не тому, що хочуть їх позбутися. А тому, що хочуть врятувати. Людина розуміє, що її тварина не переживе цієї зими. Тому що жодних умов для життя немає і найближчим часом не буде. Зі сльозами на очах, відриваючи від серця, люди просять урятувати улюбленця. Востаннє, коли ми були в Бахмуті, вже троє людей замерзли. І ми їхніх тварин забрали. Тому все по-різному.

– Пріоритети “Порятунку тварин” змінюються з перебігом війни? Основне у вашій роботі до війни і зараз?

– По суті, ми робимо те саме, що робили до війни. Воюємо за життя. Якщо конкретніше, ми дивимося, де реально необхідна допомога. Куди не поїдуть люди, не поїдуть навіть волонтери. Наприклад, зараз у Харкові можна спокійно допомагати тваринам. У нас у пріоритетах ті населені пункти, де пік боїв. І ми маємо обмежений час, щоб туди приїхати та врятувати. Інакше загинуть десятки та сотні тварин.

– Ярино, як проходить ваша операція з порятунку тварин із самого початку до кінця?

– Спочатку ми збираємо заявки. За останні два місяці люди масово виїжджають із Бахмута та постійно надходять заявки. Для нас Бахмут поділено на дві частини. Це основна частина й та, що за річкою Бахмуткою, де вже стоять росіяни. Там підірвано міст. Є ще один. Але через нього не проїдеш, бо там постійно літають російські дрони. Ми розбиваємо місто на райони, вулиці. Попередньо ретельно готуємось. У такі місця не можна просто поїхати і гаяти час на пошуки якоїсь вулиці. Ми завантажуємо карти. Ставимо собі крапки, бо в місті немає ні зв’язку, ні інтернету. Нікому не подзвониш. Крім того, місто має специфічні умови роботи: вулиці перекриті. Потрібно швидко орієнтуватись. Пощастить, якщо в цей час немає обстрілу. Але здебільшого йдуть інтенсивні перехресні бої.

У “сірій” зоні виводили тварин через ліс єдиною незамінованою дорогою

– Чи були у вас випадки, коли ви в пошуках безпритульних тварин потрапляли на тимчасово окуповані території до росіян?

– Щоби прямо до росіян, не було. Були ситуації, коли вони нас засікали й розпочиналися прицільні обстріли. Наприклад, був запит вивезти міні-притулок Центру порятунку диких, домашніх та екзотичних тварин “Добрий дім Екопарк”. Ми не знали, як це зробити, бо тоді ця територія була “сірою” зоною. З одного боку наші хлопці, з іншого – росіяни, їх ДРГ. З людиною, яка залишилася у міні-притулку, зв’язку не було. Ніхто не знає доріг, які не заміновані. Окрім того, нас не пропускали військові. Але ми пробували-пробували, билися-билися. І таки нам вдалося знайти людину, яка підказала, з якого боку можна зайти в ліс.

– Щоб не потрапити до росіян?

– Щоб не потрапити до росіян і щоб дорога не була замінована. Потрібно було максимально близько до лісу поставити машину й далі йти пішки. Ми виїжджали в те місце разів із десять, щоб поступово вивести всіх тварин. Складність у тому, що ти не можеш під’їхати, загрузити тварин і поїхати. Доводилося брати тварин на повідець і виводити.

Вовка несли на плечах, а серед кіз шукали старшу

– Які тварини були у міні-притулку?

– У самому притулку – собаки та вовк. А поряд із притулком хтось залишив стадо кіз. До війни людина доглядала цих кіз, а як почалися обстріли, вона поїхала. Із соціалізованими собаками проблем не було. Їх поступово вивезли. Але попереду на нас чекав день Х. Цього дня нам потрібно було виводити вовка та асоціальних собак. З цими тваринами потрібен особливий підхід. Спочатку їх треба присипати, дати снодійне, щоби можна було врятувати. Із асоціальними собаками все вийшло без проблем. А з вовком не виходило. Він не давав себе вколоти. І цілу годину було витрачено лише на те, щоб зробити укол. Зрештою, йому вкололи снодійне. Взяли на повідець і повели. Вовк почав уже засинати, волочити лапи. Один рятувальник Володимир веде його за повідець, інший рятувальник підштовхує ззаду. У цей момент над нашими рятувальниками пролітає ворожий дрон та починається прицільний обстріл. Хлопці впали з цим вовком і розмірковують, що робити далі? Затихло. Взяли вовка на плечі й потягли далі. Знову обстріли – вони падають. Припинилися обстріли – вовка на плечі та прориваються. Так чотири рази. Слава богу, вовка дотягли та посадили в машину (сміється).

Дивіться у сюжеті МГ “Об’єктив”: Як харківські волонтери вовка рятували (відео)

– Але ж ще залишилися кози.

– Так, далі питання з козами. Один наш рятувальник дізнався, що перш за все треба знайти головну козу. Схопити цю козу – і тоді решта кіз має піти за головною. Так і сталося. Він знайшов, потім узяв головну на руки та й пішов. І за ними пішла вся отара. Але тут трапилися якісь собаки. Собаки розділили отару кіз на дві частини. Наш рятувальник уже дійшов до машини – з козами, що залишились. Сім кіз урятував.

“Багато хто не до кінця розуміє, що таке взяти тварину з війни”

– Щодо стресів у тварин. Вони однаково переживають, чи як люди – по-різному?

– Реакції різні. Є тварини, які входять у ступор, є тварини, які виявляють агресію. Усе це зумовлено страхом. У нас таке сприйняття, що тварини не дуже розумні. Ось люди зовсім інші. З Бахмута ми вивезли пташку корелу. У неї в сім’ї сталася трагедія. До її будинку прилетіла ракета. Хазяйка загинула, кота розірвало на кілька частин, а пташка залишилася жива. Її забрали сусіди, які мешкають у підвалі. Люди в Бахмуті майже всі мешкають у підвалі. Ця корела місяць прожила у підвалі та вижила. Але дуже хворіла.

– Ви її вивезли?

– Так, я забрала її до себе додому. Так роблять усі наші волонтери. І я зрозуміла, що не має значення розмір тварини. Жива система – це жива система. Пташка розуміла, що з нею сталося. У неї загинула родина. У неї сталася катастрофа. У неї забрали частину її світу. Пташка на голівці не мала пір’я, бо вона билася головою об металеві прути клітини. У стресі імунна система перестала повноцінно працювати, і пташка захворіла. Вона мала запалення легень, проблеми зі шлунком. Вона нічого не могла їсти. Корелла була страшенно налякана, ми щодня давали їй заспокійливе. Для цього треба було брати її на руки. Для неї це був стрес. Адже я була їй чужою людиною. Я з нею постійно розмовляла: “Пташка, пташка, ти в безпеці, все добре”. Лише за кілька тижнів корела почала мене зустрічати та співати.

– Тобто пташка перестала стресувати, перестала боятися?

– Для кожної живої системи боятися – нормально. Немає таких, хто на війні не боїться. Є ті, хто тікає. Воїни контролюють емоції, хоч їм теж страшно. На багатьох із нас страх має деструктивний вплив. Тваринам важче зрозуміти, що відбувається. Вони стрес переживають хворобами та психологічними проблемами. Коли ми намагаємося прилаштувати тварин, багато хто до кінця не розуміє, що таке взяти тварину з війни.

Це не просто якийсь гарний песик. Ні. Це постраждала структура. Вона потребує турботи. Їй потрібен час, щоб відновитися. Але від цих тварин у десятки разів більше віддачі. Вони дуже на людське тепло реагують.

– Незважаючи на грізний вигляд, собаки менш пристосовані до життя без людини?

– Це так. Кішки швидше врятуються. Вони підуть до людей, підуть у поле, знайдуть мишку. Кішки швидше зорієнтуються, як вижити. Складніше собакам, особливо тим, які жили в сім’ї. Їхня вірність і їхня відданість вражають. Коли приїжджаєш у двір і бачиш великого собаку з людськими очима. Він розуміє всю ситуацію. Розуміє, що його родина поїхала. Розуміє, що його залишили. І пес змирився з цим. Він готовий померти.

Ми мали неодноразові випадки, коли приїжджаєш і бачиш обстріляний будинок. Паркану частково немає, шлях відкритий. Але собака залишається на подвір’ї. Залишається захищати свій будинок. Хотілося, щоби суспільство йшло назустріч, і забирали цих тварин.

“Харків’яни бігали під обстрілами та забирали тварин”

– У вас заявок на порятунок більше, ніж можете обробити?

 – На початку війни було дуже складно. Було таке враження, що ми не одна, а десять “гарячих” ліній. Така кількість дзвінків. З шостої ранку до першої години ночі. І тут я наведу приклад про чуйність людей. Запити щодо допомоги наші волонтери публікували в інтернеті. Ми були вражені стовідсотковою віддачею публікацій. Розповідаєш – і за годину ситуація вирішується. Харків’яни бігали під обстрілами та забирали тварин. Були ті, хто панікував, але були й ті, хто рятував із ризиком для власного життя.

– Ярино, сьогодні стало легше працювати?

– Робота стабілізувалася. Розподілено обов’язки. На початку війни ми допомагали й людям, які ліки доставляли. Потім усе розмежувалося, і ми зайнялися основною своєю роботою. Зараз у нас Харківська та Донецька області здебільшого.

– З якими труднощами ви стикаєтесь у роботі щодня?

– Будь-яка робота передбачає труднощі та їхнє подолання. У роботі із порятунку тварин багато напрямів. Не лише евакуація. Це й робота в Харкові, й відправлення тварин за кордон. На кожному етапі – десятки тисяч труднощів.

“Нас мотивують ЗСУ”

– Тоді так: що найскладніше на цьому етапі?

– На сьогодні – реалії війни. Коли ти їдеш у таку гарячу точку, як Бахмут, і потрапляєш під потужні обстріли. Воно прилітає прямо біля тебе, і ти розумієш: смерть поряд. Відчуваєш не на словах і в інформпросторі, а на собі. І стає зрозумілою ціна всього, що відбувається. Ми мали такий день у Бахмуті, коли цілий день били й ми потрапляли під ці обстріли. Тебе, як військового, не вчили, як діяти в таких ситуаціях. І ти все робиш на інтуїції. Інтуїтивно відчуваєш, де машину не можна ставити, бо туди може прилетіти. І туди таки справді прилітає.

– Сильні емоції…

– Нас справді вражає робота ЗСУ. Ти на день туди приїхав. А вони там постійно, наші хлопці. Якщо цього не бачиш, то не розумієш, що вони взяли квитки в один кінець. І вони свідомо зробили свій вибір. Перед тобою стоїть двадцятирічна усміхнена людина й каже, що щаслива, бо вже п’ять діб у них не було загиблих. Робота із тваринами? Так, це складно, так, це непросто. Але ми знаємо, заради чого ми це робимо. Нас мотивують ЗСУ.

– Наші військові рятують тварин, росіяни – знущаються, розстрілюють. Це дійсно так? Чи ми упереджені?

– Наші постійно із тваринами. Навіть постраждалі, поранені тварини йдуть до бійців, і їх рятують. Чому так? Тому що росіяни та українці мають різну мотивацію на цій війні. Росіяни прийшли вбивати. Вони прийшли через ненависть. Українці прийшли на війну через любов. Захищати своїх рідних, сім’ї, відстоювати свою Україну. Як на мене, для людини любити, захищати, допомагати – це природно. Особливо це гостро відчувається на війні. Тому для наших хлопців це нормально – турбуватися про слабших.

– Ви весь час усміхаєтеся. Вам подобається таке ваше життя?

– Так. Під час війни ти змінюєшся. Твої цінності змінюються. Ти перебуваєш у найскладніших умовах, і водночас ти стаєш вільним усередині. Те, що раніше вважалося проблемами, просто не існує. Ти сам вибираєш якість свого єдиного життя. Чи будеш ти щасливим у ньому, чи ні. Зникають усі твої відмазки про “якось потім”. Ти просто береш і робиш те, що важливе. І це, своєю чергою, робить тебе щасливим.