“Головний бандерівець” громади на Харківщині – про життя біля прибічників РФ

У деокупованих Савинцях на Харківщині поряд мешкають “перевзуті” прихильники “русского мира”, які “нічого поганого не зробили”, й ті, хто за своє українство ледве вижив у катівнях загарбників.

Анатолія Гарагатого окупанти 100 днів тримали у в’язниці – за те, що виклав у соцмережі відео входу російської бронетехніки до села. А також – били струмом за кожне слово українською, називаючи “головним бандерівцем Балаклійської громади”. Нині він живе у рідному селі – поряд з тими, хто нормально прийняв “русский мир”.

Чи можливе примирення? Про сьогодення та минуле деокупованого селища – у репортажі МГ “Об’єктив”.

Селище міського типу Савинці Ізюмського району Харківської області знаходиться за 18 кілометрів на південний схід від Балаклії. Російська армія окупувала Савинці на самому початку війни проти України. 2 березня минулого року. Всі шість місяців окупації селище постійно знаходилося під обстрілами. Лупили росіяни по селу Залиман, у районі якого були позиції ЗСУ. Гатили всім, що в них було. Українські воїни били у відповідь – але не по селищу, а поза ним, щоб не нашкодити місцевим. Цілили в ліс – там де були бази і склади росіян.

Галина, жителька Савинців

За річкою – Залиман. Там були наші бійці. А у нас тут, у лісі, де заправка, як на Балаклею їхати, от там вони, звідтіля. Коротше, над нами свистіло, літало…

Любов, жителька Савинців

Онук переляканий. Почав заїкатися. П’ять років онукові. Вони ж виїхали, але не одразу. Місяця два вони були ще тут.

Усі, хто мав змогу виїхати з селища на початку повномасштабної війни, – виїхали. Залишилося багато стареньких і хворих. Місцеві розповідають, що сиділи в льохах годинами. Іноді не виходили по кілька діб.

Галина, жителька Савинців

Страх оцей. Оце ж ось мама така, а чоловік лежачий. Я його не можу ні в льох, нікуди. Тож, сиділа в хаті. Це вже як дуже-дуже, йому кажу, а він: “Іди в погріб, іди. А зі мною, що Бог дасть, то й буде”.

Люди кажуть, що в період окупації в Савинцях із 5500 жителів залишилася половина. У багатоквартирному будинку, де мешкає Вікторія, залишилося 12 людей.

Вікторія, жителька Савинців

Ми якось були всі разом. У кого шо було, там на кострах варили їсти. Хто шо винесе, у кого що є. Так ділилися. Ми якось підтримували.

Галина ділиться, що з її онкологічною хворобою й до війни ледве виживала на пенсію у 2800 грн. Коли ж прийшли “освободители” стало й зовсім несила терпіти.

Галина, жителька Савинців

Я ходила по картоплині в людей просила. Ні грошей, ні город не могла зі своїм здоров’ям посадити. Так я раз чотири дні голодна сиділа. Ні на чому приготувати. Ані дров, ні світла.

Односельчанка Галини Любов згадує, як на початку окупації місцевий дідусь їхав до церкви. Він ще не знав, що потрібно зупинятися на російських блокпостах.

Любов, жителька Савинців

Вони стоять на переїзді. І вони побачили, що він не тормознув. Почали в нього стріляти. У машину. А там люди кричать: “Це ж дід старий. Що ви робите?” Слава Богу, проїхав.

Любов каже, що очікувати від озброєних окупантів можна було чого завгодно.

Любов, жителька Савинців

Можна було очікувати на все. Ну, коли прийшли буряти, у нас же багато машин у людей позабирали. Гаражі от там – замки позривали…

Місцеві намагалися не спілкуватися із російськими військовими. Якщо треба було кудись піти, то йшли групами – по кілька людей. По одному виходити боялися. У деяких людей старшого покоління страх перед окупантами поєднується з відсутністю образи на них.

Любов, жителька Савинців

Фактично не можна ображатися, у нас тут луганські були. Ну, дійсно, хтось пив. Може, вони балакали не те, що треба. Тих забирали. Але в нас таких небагато.

Серед тих, хто “балакав не те, що треба” був Анатолій Гарагатий. Усе життя він працював фотографом у селищі. Знімав учнів Савинського ліцею, свята, різні заходи. Також на своєму YouTube-каналі розповідав про свою малу батьківщину.

Анатолій Гарагатий зафільмував зі свого балкона, як колона російської техніки заходила до його рідного селища Савинці.

Анатолій Гарагатий, житель Савинців

Вони зайшли колонами. Більше ста видів техніки.  Декілька колон пройшли спочатку через селище, а потім залишились. Усе зафільмував і виклав одразу в YouTube. За що прийшла розплата. Мене приїхали – забрали. Арештували і сто днів я (плаче) відсидів у тюрмі.

Чоловіка сильно побили й відвезли до Балаклійського слідчого ізолятору. Його відеокамеру, документи та комп’ютер забрали. На допитах окупанти катували Анатолія струмом.

Анатолій Гарагатий, житель Савинців

Мене звинувачували, що я зафільмував колону,  потім бандерівцем назвали, тому що я українською балакав, а російську мову вчив електрошокером.

Анатолія за його українську мову росіяни вважали “головним  бандерівцем Балаклійської громади”. Сімдесятирічний цивільний мешканець провів у полоні 100 днів. Під час кожного допиту Анатолій думав, що не виживе.

Анатолій Гарагатий, житель Савинців

Я спілкувався українською, а вони сказали: “Якщо будеш українською мовою, за кожне слово – електрошокером”. Став спілкуватися російською. А проскакують же слова українською. Ось скільки раз проскочило, стільки раз і отримував.

Чоловік вийшов на волю за декілька днів до звільнення Савинців, коли місцеві дізналися, що окупанти почали тікати. Шостого вересня вони залишили приміщення селищної ради.

Галина, жителька Савинців

Було півдня тихо. У суботу було тихо. Дев’ятого вересня було тихо. А тоді почала знов техніка гриміти. Сусідський хлопчик і я вискочили.Як побачили, що наші, ми з ним обіймались, плакали. Ну, загалом… (плаче)

Савинці були остаточно звільнені від російських окупантів у ході контрнаступу української армії 10 вересня. Біля селищної ради вперше за півроку замайорів український прапор. У Савинцях – лише кілька зруйнованих будинків. Та й то прилітало в них, тому що там знаходилися окупанти. Таке спостерігається всюди у війні РФ проти України. Населені пункти під контролем ЗСУ розтрощені чи майже повністю знищені, адже російська армія не переймається, чи зруйнує чиєсь житло, чи ні – гатять по житлових кварталах без розбору. У той же час, міста та села під окупацією майже не постраждали. ЗСУ захищають і бережуть своє населення. І багато місцевих вдячні їм за це.

Жителька Савинців

Ми вболіваємо за наших воїнів. І ми хочемо їм трошки допомогти, щоб їм було краще, щоб їм було легше. Щоб вони відчували нашу підтримку і нашу подяку їм.

Раніше жителі Савинців домовились із волонтерами, що коли ті приїдуть у селище наступного разу, місцеві передадуть через них подарунки для українських військових.

Жителька Савинців

Ми об’явили людям: хто чим може допомогти. І люди відгукнулись на наш заклик. І вони чим змогли, тим допомогли. Хто зміг – продуктами, харчами, консервацією. Хто трошки грошима. Усі, хто чим міг – допомагали.

Через російських загарбників у Савинцях зруйновані не тільки будівлі, але й стосунки.

Дивіться також у сюжеті МГ “Об’єктив”: Дідусь 10-річної Каті розповів, як двічі розстріляли його онуку (сюжет)

Великою проблемою деокупованих територій є те, що після уходу загарбників між мешканцями, які раніше жили поруч і навіть товаришували, виникають приховані й відкриті конфлікти. Наприклад, між тими, хто всім серцем чекав на ЗСУ, й тими, хто був не проти і росіян.

Алла, жителька Савинців

Дуже багато були тих, які здавали. Своїх же, своїх же людей. Дуже багато. І знову ж куми, мої родичі, друзі. Дуже багато постраждалих. І тепер ми не можемо до них повернуться. Зовсім. Це зовсім інші люди для нас.

Служба безпеки України  затримала лише тих колаборантів, які працювали в окупаційній адміністрації. Тих із місцевих, хто просто симпатизував росіянам, не чіпали. Одна місцева жіночка розповіла нам історію, яку їй розповіли сусіди. А сусідам теж хтось розповів. Історія про “воина-освободителя”, котрий побачив українську бабусю біля хати. Зупинився, відламав шматок хліба та поділився з нею. Бо війна ж. Горе. Треба допомагати стареньким.

Галина, жителька Савинців

Як перший раз приїхали, він сказав: “Нам, в России, приказали строго-настрого население не трогать”. Привезли гуманітарку. Стали возити та роздавати. Вони, хоч ніби й вороги були, але нас, населення, не кривдили.

Анатолій Гарагатий, житель Савинців

Мене забрали. Жінка йде по базару, а від неї відвертаються. Однокласники й друзі. Мої друзі. Ховаються. Щоб, не дай Бог, побачить хтось. Вона ж токсична. Вона ж українка. І все. Про шо балакати? Як мені з ними спілкуватись зараз?

Але спілкуватися між собою все одне доведеться. Щоб якось повернути життя без ворожнечі й ненависті, на деокуповані території приїздять волонтери.

Анжела Денисенко, волонтерка “Help Army”, викладачка ХНПУ ім. Г.С. Сковороди

Чомусь ми не народилися у Франції, не народилися в Китаї, в Італії. Бог нам дав цю землю, щоб ми саме тут народилися. От разом із ним ми повинні й триматися своєї рідної землі. Захищати, берегти, цінувати, примножувати все, що є. І наше покоління, доросле, повинне залишити нашим дітям країну, в якій будуть щасливі наші діти. Не десь там, а тут, на рідної землі. Тому я хочу подякувати вам за те, що в нас є Батьківщина. Бо ваше коріння, кожна ваша сім’я, кожна людина втримала Україну.

Ця волонтерська організація – одна й з найпомітніших в Україні. Почали працювати ще у 2014-му. Допомагають українським військовим, здійснюють гуманітарні проєкти. Підтримують  мешканців постраждалих населених пунктів.

Зшивають громади. Разом із волонтерами приїжджають і викладачі Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Їх цільова аудиторія – діти, які пережили бомбардування, були свідками бойових дій, бачили те, чого би не мали бачити. Вишівці підтримують малечу деокупованих територій подарунками, смаколиками, ігровою програмою “Веселі соняшники”.

Анжела Денисенко, волонтерка “Help Army”, викладачка ХНПУ ім. Г.С. Сковороди

Ми приїжджаємо до людей, і люди бувають дійсно різні. З різними думками, навіть, до України. Але я хочу, щоб вони зараз, хоча б зараз, відчули саме Україну. Деякі люди в нас дійсно потребують морально-психологічної підтримки. Бо було катування, було дуже важко людям. Тим паче. Таких людей треба їхати і дякувати їм за те що вони теж разом з нашими ЗСУ втримали Україну. Це надважливо.