Усе одно повернемося: в яких умовах живуть у Харкові ВПО з Куп’янщини (сюжет)

Російські загарбники нарощують активність на Куп’янському напрямку і не припиняють гатити по населених пунктах на півночі Харківщини, намагаючись повернути втрачені позиції. Тож мешканці звільнених територій, яких евакуювали ще восени 2022 року, залишаються у гуртожитках Харкова. Як люди облаштувалися за декілька місяців і чи сподіваються повернутися додому – своїми історіями переселенці поділилися з кореспондентами МГ “Об’єктив”.

Один з освітніх гуртожитків у Харкові став прихистком для 160 переселенців із “гарячих” точок регіону – здебільшого жителів Куп’янського, Ізюмського та Чугуївського районів. У холі гуртожитку люди отримують гуманітарну допомогу. Цього разу це теплий одяг для дорослих та дітей.

УМОВИ В ГУРТОЖИТКУ

Завідувачка гуртожитку Лідія Полянська розповідає: раніше у цих приміщеннях жили працівники вищого навчального закладу, нині ж їх залишилось небагато, а майже всі кімнати віддали переселенцям.

«Гуртожиток було пристосовано не для біженців. Тут жили наші працівники, які працюють в інституті. Пішли зранку на роботу, а ввечері прийшли. І також їхні дітки. А ці люди цілий день вдома. Ми як би на їхній стороні, жаліємо», – говорить Лідія Полянська.

За словами відповідальної за поселення людей Катерини Молокової, восени волонтери привозили жителів деокупованих територій групами по 30-40 осіб, часто вночі. Деякі люди приходили самі та реєструвались індивідуально. Жінка запевняє: для всіх умови та допомога однакові.

«Куп’янськ, Вовчанськ, Ізюм. І є наші переселенці, як Данилівка, Салтівка, Циркуни. Усім однакові умови – з речами, допомогою і продуктами. Спершу вони (волонтери – ред.) почали їх годувати першим і другим – раз на день. Годували їх десь два місяці, а потім вони самі почали готувати», – розповідає відповідальна за поселення людей.

На кожному з поверхів, де живуть переселенці, є спільні кухні з плитами та мийками. Іншу побутову техніку розміщують у кімнатах. Хтось отримав її від волонтерів чи друзів, хтось – від попередніх мешканців. Хтось купував власним коштом. Переселенка з міста Балаклія Ізюмського району Юлія Одерій показує умови для приготування їжі. Таких харчоблоків – по два на кожному поверсі.

«Ось дві плити, мийка для посуду, столи для готування. Усе, що треба. Я б сказала – по-домашньому, затишно», – каже Юлія Одерій.

Користуватися пральними машинами переселенці можуть до 20:00 за попереднім записом. Прибирають всі місця загального користування працівники гуртожитку. За словами Юлії, гаряча вода подається із 6:00 до 9:00 і з 18:00 до 21:00. Жінка також показує, як облаштувалась у кімнаті. З побутової техніки є чайник, мікрохвильовка та холодильник. На одному з ліжок лежать крупи та макарони, які передали волонтери, а біля входу стоять мішки з картоплею.

«На крупи скаржитися не доводиться. Як кажуть, на два життя вперед круп наїлися. Ну ВПО ж отримали. Як би особливо не шикуємо. М’ясо з м’ясом – такого немає. Суп, борщ, каші, макарони», – посміхається жінка.

ЩО ВІДБУВАЛОСЬ ВДОМА, В ОКУПАЦІЇ, ДО ЕВАКУАЦІЇ В ХАРКІВ?

Значна частина мешканців гуртожитку, як і Юлія Одерій, від початку війни опинилася на окупованих територіях. Тож евакуйовували людей вже під час визволення населених пунктів українською армією під час масштабного контрнаступу ЗСУ восени. Жінка розповідає, що в серпні стало зовсім «гаряче»: щоденні бої за Балаклію не стихали зранку і майже до вечора. Під час обстрілів було пошкоджено будинок Юлії.

«Дах пробитий. Там майже цвяхів немає, шифер падає. Порушено газове опалення. Якусь бомбу скинули. Вибило двері, повиривало із замками», – розповідає переселенка.

Обстрілами також було пошкоджено місцеву лікарню, тож Юлію, стан здоров’я якої погіршився, реанімобілем доправили в Куп’янськ.

«Я лежачою взагалі була. Дуже слабка, не ходила. У Куп’янськ нас перенесли на перший поверх, і того дня зайшли українські солдати: “Доброго ранку! Чим можемо вам допомогти?” Ми злякалися спочатку. Тоді ні води не було, ні світла. Потім надійшли продукти, хліб, вода. Поставки стали регулярними. А десь у 15-16-х числах жовтня нас волонтери вивезли реанімобілями з Куп’янська на область», – ділиться Юлія.

В іншій кімнаті на цьому ж поверсі знайомимось з Оленою та Аліною Лазаренко. Матір та доньку привезли в Харків із деокупованого селища Ківшарівка Куп’янського району. До повномасштабного вторгнення Олена працювала на силікатному заводі, а коли в селище ввійшли російські війська – залишилась без роботи. Тож родина почала вирощувати городину.

«Почали ходити на дачу. Поряд дорога, яка йшла в сторону Борової, Ізюма. І за деякий час нею почали йти російські колони. Земля двигтіла, собака не знаходив собі місця. Ідемо туди – вони їдуть, ідемо назад – вони їдуть», – згадує Олена.

Усе, що виростили на городі, мати та донька продавали на базарі. Так і виживали. Там же вони дізнавалися новини.

«Продавали на базарі городину. Хоча там росіяни теж ходили. Ми боялися балакати, бо почули, що якщо хтось скаже щось за Україну – забирають й кидають “на підвал”. А що робиться в Україні – ми не знали. Усе відразу пропало – телебачення, зв’язок, інтернет. У деяких людей телебачення було, тарілка. То вони дивилися українські новини. А ми їх отримували на базарі через людей», – каже Олена.

Уже 7 вересня у селищі відчули, що атмосфера змінилась, згадує Аліна.

«Здається, першими зникли російські прапори. Ми виходимо – ганчірки не висять більше. Потім чули, кажуть, що десь ідуть бої. Що ніби звільнили Балаклію. У нас було радіо. Воно дуже шипіло, хрипіло. Ми його намагались налаштувати, крутили. Почули, що звільнили Ізюм, Куп’янськ. Нас звільнили десь 27-го», – каже дівчина.

У кімнаті з Оленою та Аліною живе пенсіонерка Тамара Соболь, переселенка з міста Куп’янськ. Олена каже: бабуся нагадує їй рідну матір, тож вони стали дуже близькі. Мати та донька всіляко допомагають літній жінці. Тамара Савеліївна в окупації жила сама: молодший син-чорнобилець помер, а старший – також вже на пенсії. У жінки були певні запаси продуктів і город. Так і виживала. Старенькій навіть довелося взяти виплату від росіян.

«Наташа, сусідка, каже: “Савеліївна, вони більше нам винні, більше нам зруйнували. Ідіть і беріть”. Ну я взяла пішла 10 тисяч. Ну що ті 10 тисяч?! Я б їм свої 20 якби були оддала, хай би тільки вони пішли», – згадує пані Тамара.

Додому до пенсіонерки окупанти не приходили, а от до сусідів навідувалися.

«Приходили вище. Там у них син або онук, здається, офіцер української армії. Вони обшуки в неї проводили. До мене не приходили. Я боялась, що прийдуть, але не приходили», – каже жінка.

Після звільнення Куп’янська, продовжує Тамара Савеліївна, росіяни почали щосили гатити по місту з артилерії.

«Коли наші входили, то мій дім ще не був зруйнований. А коли росіяни відступили за Оскіл, що вони почали робити… Я нарахувала за одну ніч 200 ударів. У мене у дворі розірвалось дві міни. Ракети летіли. У моєму будинку пошкодили дах. Але дім устояв. Я все одно не хотіла їхати. Потім вони дні три або чотири скажено обстрілювали. Я хотіла запитати Путіна: «За що він отак карає стареньких, дітей?», – обурюється старенька. 

ПРО ЗРАДНИКІВ ТА МАРОДЕРІВ

Юлія Одерій згадує, що в Балаклії деякі місцеві мародерили.

«Просто по сусідству. І не тільки в мене. Крали там, де людей не було. І по льохах. Вибирали все. Віники з совком навіть», – каже Юлія.

А от Аліна Лазаренко зазначає, що в Ківшарівці в неї виникали конфлікти з проросійськи налаштованими сусідами. Родина жила в багатоквартирному будинку.

«Ми ходили разом або я одна. Було дуже страшно. Часом не виходила кілька тижнів, тому що посварилася з прихильниками “русского мира” з нашого будинку. Боялася, що вони мене здадуть. Коли ми проходили понад під’їздом, а ті сиділи там, то вони замовкали. Вони сподівалися, що тут буде “русский мир”. Але коли почалося звільнення, швидко всі повтікали в Росію. Чотири сім’ї з нашого під’їзду точно поїхали», – розповідає дівчина.

КОЛИ ДОДОМУ?

«Ситуація ніби загострюється. І для цього ось сумочки на поличці — тривожна валізка. Речі мають бути упаковані. Чи плануємо повернутись? У мене проблеми зі здоров’ям. З опорно-руховим», – відповідає Юлія Одерій.

«Залежатиме від того, що там буде далі. Ситуація загострюється, небезпечніше стає. Я все ж  думаю, що наші відіб’ються, і ми повернемося додому. Хочеться подивитися, в якому стані. Далі будемо бачити,– чи є там робота», – каже Олена Лазаренко.

Протягом лютого про загострення на Куп’янському напрямку неодноразово заявляли в Генштабі ЗСУ. Очільник ХОВА Олег Синєгубов доповідав, що військові РФ намагаються повернути раніше втрачені позиції та сподіваються захопити щонайменше 30% Харківщини. Проте поки що масштабних атак не проводять. Наразі евакуація мешканців проводиться з району селища Дворічна. 24 лютого Синєгубов повідомив, що нині розглядається питання щодо обов’язкової евакуації, аби вберегти життя людей.

Матеріал підготовлено за підтримки ГО «Інтерньюз-Україна»

Читайте також:  Особливості екстремальної евакуації: як рятують мешканців Вовчанська (сюжет)