Сьогодні 29 вересня: яке свято та день в історії

29 вересня – День пам’яті трагедії Бабиного Яру. Цього дня в різні роки народилися драматург Іван Карпенко-Карий та історик, голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський. 29 вересня 1922 року заманили в пастку та заарештували отаманів Холодного Яру. А 1938-го в Харкові винесли смертний вирок бандуристу Гнату Хоткевичу.

Свята та пам’ятні дати 29 вересня

29 вересня в Україні та в усьому світі під егідою ООН проходить День пам’яті трагедії Бабиного Яру.

У світі також: Всесвітній день серця, День отоларинголога, Міжнародний день поширення інформації про продовольчі втрати та харчові відходи, Європейська ніч вчених та Європейський день шкільного спорту (два останні свята – перехідні, їх відзначають в останню п’ятницю вересня).

29 вересня в історії

29 вересня 1845 року на Кропивниччині народився майбутній видатний український драматург Іван Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич).

Сім’я Івана жила бідно. Тож хлопець закінчив лише чотири класи училища. А вже у 14 років почав працювати – на початку в канцелярії у Кропивницькому (на той момент – Єлисаветграді). По різних канцеляріях він пропрацює загалом близько 20 років. З 1960-х був учасником аматорського театрального гуртка, випробовуючи себе як актор, і режисер, і керівник. Діяльність гуртка припинилася з виходом Емського указу (1876). 1870-го Тобілевич одружився на Надії Тарковській, у посаг він отримав землю, де згодом збудував маєток. У подружжя народилося семеро дітей. Проте спільне життя було нетривалим – Надія померла 1881-го, на її честь Іван назвав збудований маєток. Нині “Хутір Надія” – це державний музей-заповідник Івана Карпенка-Карого.

Незабаром після смерті дружини Тобілевича визнали політично неблагонадійним через участь у нелегальному українофільському гуртку. На три роки його вислали до Новочеркаська. Там, попри поліцейський нагляд, він активно працював над своїми п’єсами. 1886-1887-го опублікував “Бондарівну”, “Розумного і дурня”, “Наймичку”, “Мартина Борулю”. А 1887-го він повернувся до України, хоча й тут перебував під наглядом поліції аж до 1903-го. Згодом приєднався до нової театральної трупи, яку створив його брат Афанасій Саксаганський. У цій трупі Карпенко-Карій працював до кінця життя – і драматургом, і режисером, і актором.

Його драматургічна спадщина складається з 18 закінчених п’єс і трьох невеликих уривків, що залишилися в чернетках.

29 вересня 1866 року народився Михайло Грушевський – майбутній голова Центральної Ради Української Народної Республіки, історик, політик та автор найповнішої історії України – багатотомної “Історії України-Руси”. Місцем народження Грушевського було польське місто Хелм. Однак довго там сім’я там не прожила – дитинство Михайло провів на Північному Кавказі, де батько працював. Навчався у Тифліській гімназії, де виявив великий інтерес до історії. Хлопець мріяв після завершення навчання потрапити до Києва, звідки розпочалася історія Русі. Проте батько, спостерігаючи за проукраїнськими поглядами сина, боявся, що його одразу заарештують чи просто виключать із університету. Згодом Михайлу вдалося добитися дозволу на поїздку.

У Києві навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. На третьому курсі, на пропозицію професора Антоновича, приступив до роботи “Історія Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття”. Ця робота здобула золоту медаль, а самого студента залишили працювати в університеті. Згодом, 1891-го, після поїздки на Галичину професор Антонович запропонував Грушевському очолити кафедру історії України, яку планували створити у Львівському університеті. І одразу після захисту магістерської дисертації перспективний вчений переїхав до Львова. Там брав участь у діяльності Наукового товариства ім. Шевченка. У Львівському університеті він розробив та читав протягом семи семестрів загальний курс історії України (хоча кафедру історії України там так і не створили). У 1897-1900 роках видав три перші томи “Історії України-Руси”. Починаючи з 1906-го, поступово зміщував свою діяльність до Києва та їздив до Петербурга, де брав участь у роботі української фракції І Державної думи та Українського клубу та редакції “Українського вісника”.

До початку Першої світової війни майбутній провідний український політик займався здебільшого науковою та викладацькою діяльністю, публікував історичні дослідження. З початком військових подій “полювання за відьмами” у царській Росії загострилося, і вже у грудні 1914-го Грушевського заарештували, звинувативши у причетності до створення Легіону українських січових стрільців. Його відзначили високими званнями “українського сепаратиста” та “мазепинця” та заслали до Сибіру. Однак поступово пом’якшили умови, дозволивши переїхати до Казані, а потім – до Москви. Там він і зустрів Лютневу революцію й одразу почав збиратися до Києва. А доки Грушевський збирався, його вже заочно обрали головою Української Центральної Ради.

Надалі він очолював ЦР весь час її існування, а після перевороту на чолі з гетьманом Скоропадським переховувався за межами Києва. Після повалення Гетьманату та встановлення Директорії не брав активної участі в керівництві УНР. У лютому 1919-го поїхав спочатку до Кам’янець-Подільського, а згодом за кордон. На еміграції Грушевський остаточно відійшов від політики та зайнявся наукою. Працював в Українському соціологічному інституті у Празі, писав “Історію української літератури”. Але, оскільки Грушевський мав соціалістичні погляди і навіть брав участь у з’їзді ІІ Інтернаціоналу (щоправда, у складі партії есерів), “нова влада” в Україні не сприймала його настільки вороже, як останнього керівника Директорії Симона Петлюру. Уже восени 1923-го Грушевського обрали дійсним членом Всеукраїнської академії наук.

А в березні 1924 року він повернувся із сім’єю до Києва. Далі став дійсним членом Академії наук СРСР. Проте вже в 1930-х вченому пригадали його “сумнівне націоналістичне минуле”. Його заарештували, звинувативши в організації Українського національного центру. Але через деякий час відпустили, просто переселивши (як і за царських часів) з Києва до Москви. На тлі всіх цих подій та репресій 1930-х років багато дослідників вважають неприродною смерть Михайла Грушевського на 68-му році життя. Йому зробили операцію, відмовившись надати хірурга, про якого Грушевський просив. А після операції у вченого почалося зараження крові, яке і стало фатальним.

29 вересня 1922 року більшовицькі агенти заарештували більшість отаманів Холодноярської Республіки, влаштувавши для них пастку – фейковий “з’їзд” у Звенигородці Черкаської області.

“Почалося все зі зради. Колишній “петлюрівець” Петро Трохименко (інколи Трофименко), “генерального штабу полковник”, комендант Єлисаветграду (нині Кропивницький) в часи Української Народної Республіки, “начальник повстанських організацій Південного району”, у квітні 1921 року був завербований ЧК. У січні 1922 р. в доповіді уповноваженому ОО ВУЧК “Про поїздку в м. Єлисаветград” він висловив пропозицію нейтралізувати холодноярське та з’єднане з ним єлисаветградське підпілля. Він пропонував використати себе як центральну фігуру чекістської операції – на підставі того, що добре знав ці райони і зажив тут особистої популярності”, – пише про ті події дослідник українського повстанського руху Роман Коваль.

Зрадник взяв собі псевдонім “Гамалія” та взяв у помічники ще одного колишнього “петлюрівця” Терещенко-Васильєва (“сотник Завірюха”). Вони створили легенду про якусь “Чорноморську повстанську групу”, яка нібито готує всеукраїнське повстання. Від імені неіснуючої групи вони видавали накази, закликали до участі у Визвольних змаганнях. Їм вдалося провести частину “холодноярівців”, які знали того ж Трохименка з часів Української революції. Зрадник дійшов до того, що 28 серпня 1922 року видав наказ, яким почав призначати отаманів “командирами дивізій” і “полків” (наприклад, 1-ї Холодноярської дивізії, яка існувала, звісно, тільки в уяві самого Трохименка). Зрештою агентам вдалося заманити холодноярських отаманів для участі в фековому з’їзді в Звенигородці, який призначили на 29 вересня 1922 року. Там нібито мали вирішувати практичні питання про всеукраїнське повстання. Трьох отаманів Холодного Яру, які прибули на зустріч, – Ларіона Загороднього, Мефодія Голика-Залізняка й Дениса Гупала – заарештували разом із охоронцями. Проте деякі “холодноярівці” мали передчуття, що це пастка, й не прибули. Низку з них надалі або вбили, або заарештували. А 2 лютого 1923 року низку отаманів, які перебували в Лук’янівській в’язниці, засудили до розстрілу. 9 лютого “холодноярівці”, козаки та Січові стрільці, які знаходилися в одній камері (всього 38 осіб), підняли повстання. Вони захопили зброю та дали майже 4-годинний бій більшовикам у самому центрі Києва. Тих, хто не загинув під час цього бою, згодом розстріляли.

29 вересня 1938 року особлива трійка УНКВС по Харківській області засудила до розстрілу за участь у контрреволюційній організації та шпигунстві на користь Німеччини українського письменника та бандуриста Гната Хоткевича. Його розстріляли 8 жовтня 1938 року.

29 вересня 1941 року у Бабиному Яру у Києві нацисти розстріляли близько 22 тисяч євреїв. Це був перший із двох днів наймасовіших розстрілів. Хоча вбивати людей на цьому місці почали з перших днів вступу німців до Києва. Загалом за час нацистської окупації у Бабиному Яру стратили близько 100 тисяч людей. Більше половини з них були євреями. Однак тут убивали і ромів, військовополонених, партизанів, комуністів, діячів ОУН, в’язнів та “саботажників” і навіть пацієнтів психіатричної лікарні імені Павлова. Масовий розстріл у Бабиному Яру 29–30 вересня 1941 року став символом Голокосту від куль. За два дні вбили майже 34 тисячі євреїв – мешканців Києва. У німецьких повідомленнях цю операцію назвали “гросакцією” (“велика акція”).

Ось як описують ті події в Українському інституті національної пам’яті: “Дорога смерті”, якою пройшли десятки тисяч людей 29 вересня, пролягала від Лук’янівської площі… У кінці Братського кладовища (нині – територія телевежі) люди повертали у прохід між огорожею та краєм яру. Розстрілювали на майже пів кілометровому відтинку яру, який починався біля пам’ятника, встановленого 1976 року, а закінчувався за теперішньою станцією метро “Дорогожичі”. Людей змушували роздягатися догола, спускатися в яму і лягати долілиць, одні на одних, а вздовж рядів проходили німецькі поліцейські й стріляли в потилицю. До 18-ї години того дня (29 вересня 1941-го – Ред.) встигли вбити майже 22 тисячі. Інших приречених загнали на ніч у порожні гаражі на Лагерній. Наступного дня їх чекала така ж доля. Потім сапери підірвали схили, щоб земля засипала тіла, і змусили військовополонених вирівняти дно яру”.

Церковне свято 29 вересня

29 вересня за новим церковним календарем православні в Україні вшановують пам’ять преподобного Киріака, пустельника. З дитинства Киріак був читцем у церкві в Коринфі. Коли йому ще не було 18 років, юнак, глибоко зворушений словами Євангелія, таємно пішов на пристань і сів на корабель до Єрусалиму. Він відвідав святі місця, а потім прибув до пустельної Лаври преподобного Євфимія Великого. Той постриг юнака в ченці та відправив до преподобного в обитель святого Феоктиста. Із Герасимом Киріак пішов у пустелю, де пробув до смерті наставника, а у 27 років повернувся до Лаври преподобного Євфимія, але той уже теж помер. Тож Киріак випросив собі відокремлену келію, де провів 10 років у безмовності. У 37 років його висвятили в диякони. А згодом пішов до Сукійського монастиря преподобного Харитона, де працював на спільних послухах, а з часом став пресвітером. У цій обителі Киріак провів 30 років. Коли йому виповнилося 70, пішов у пустелю, він переходив із пустелі до пустелі з метою усамітнитися. При цьому до нього постійно приходили люди – за порадою та зціленням. Так провів понад 15 років, а потім до нього прийшли братія з Сукійського монастиря, просячи по допомогу під час голоду та згубних хвороб. Вони благали святого Киріака повернутися в обитель, і він оселився в печері, де раніше трудився преподобний Харитон. Брав участь у боротьбі з єрессю оригенітів. На 99-му році життя знову пішов у пустелю Сусаким і там жив зі своїм учнем Іоанном. У пустелі преподобному Киріаку служив величезний лев, який охороняв його від розбійників, але не чіпав братів, що приходили, і їв з рук преподобного. За два роки до смерті преподобний Киріак повернувся до монастиря і знову оселився в печері преподобного Харитона. Помер мирно у віці 109 років.

Народні прикмети

Чим тепліший і сухіший цей день, тим пізніше настане зима.

Якщо листя пожовкло, але не опадає, то осінь буде затяжною.

Якщо 29 вересня пішов дощ, то жовтень буде дощовим.

Що не можна робити 29 вересня

Не можна стригти нігті та волосся.

Не можна паритися в лазні.

Не можна надягати брудний або сильно зношений одяг.

День не підходить для початку нових справ, влаштування на роботу, переїзду або далекої поїздки.

Не можна брати в гострі та ріжучі предмети – високий ризик отримати поранення.