Сьогодні 16 жовтня: яке свято та день в історії

16 жовтня 1813 року почалася “Битва народів”, в якій зазнала нищівної поразки армія Наполеона. 1907-го народився український радянський генерал-майор та дисидент Петро Григоренко. 1917-го розпочався Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. 1918-го гетьман Скоропадський підписав закон про відновлення українського козацтва. 1946-го в Нюрнберзі стратили нацистських злочинців. 1978-го Іван Павло II став Папою Римським.

Свята та пам’ятні дати 16 жовтня

16 жовтня – День шефа (керівника чи боса). Крім того, цього дня професійні свята у світі в алергологів, анестезіологів та пекарів.

У світі також: Всесвітній день здорового харчування, Всесвітній день хребта, Міжнародний день продовольства, День бездомної кішки

16 жовтня в історії

16 жовтня 1813 року розпочалася “Битва народів”. У ній проти військ Наполеона та його союзників (Польщі та Рейнського союзу) виступили армії Австрії, Пруссії, Росії та Швеції. Бій стався поблизу Лейпцига й тривав до 19 жовтня.

Його вважають наймасштабнішою битвою у світовій історії до початку Першої світової війни. На момент битви війська Наполеона були виснажені російською кампанією. Він мав до двохсот тисяч солдатів, а Шоста коаліція (об’єднання противників імператора Франції) – до мільйона. Однак Наполеон прагнув цієї битви – вирішальної. Адже до цього союзники спільними діями виснажували його військо та економіку країни, маючи перевагу через значно більші ресурси. Бій виявився кровопролитним, виснажливим і розгромним для французького війська. Число загиблих з обох боків оцінюють від 85 до 110 тисяч людей. При цьому втрати французької армії (убитими та пораненими) становили близько 70 тисяч, ще 35 тисяч потрапили в полон. Результатом битви став розпад Рейнського союзу, а також визволення Нідерландів. Надалі ця поразка призвела Наполеона до першого зречення престолу.

16 жовтня 1907 року народився український генерал та опонент радянського режиму Петро Григоренко.

Маючи генеральське звання, він виступив проти керівництва СРСР. Після XX з’їзду КПРС він дійшов висновку, що система влади у країні більше не відповідає “ідеалам ленінізму”. Про це він заявив публічно – спочатку на партійній конференції. Зокрема, Григоренко говорив про необхідність змінюваності керівництва країни, виступав проти бюрократії та високих окладів чиновників. За таке “вільнодумство” його одразу позбавили мандата – “за політичну незрілість”. Разом із цим генерала усунули від викладання в академії, а вже наступного року перевели до Далекосхідного військового округу.

Однак своїх поглядів він не змінив. І вже 1963-го, перебуваючи у відпустці в Москві, створив підпільну організацію – “Союз боротьби за відродження ленінізму” і склав листівки, де знову виклав свої погляди. Ці листівки розповсюджували у Москві та ряді міст СРСР. 1 лютого 1964 року Григоренка вперше затримали КДБісти. Його направили на примусове лікування до психіатричної лікарні, розжалували до рядових, позбавили нагород та пенсії. З лікарні Григоренко вийшов лише після усунення з посади Хрущова. Але генеральське звання йому, звісно, ​​не повернули. Тож колишній генерал-майор змушений був працювати сторожем, вантажником і навіть екскурсоводом. Проте він продовжував боротьбу. 1968 року Григоренко збирав дані про порушення прав кримських татар, які намагалися повернутися додому після депортації. Наступного року вилетів до Ташкента, щоб взяти участь у суді над кримськими татарами як громадський захисник. У Ташкенті його заарештували вдруге, і знову відправили спочатку до СІЗО, а далі – до психлікарні. Припинили примусове лікування лише 1974-го – перед візитом президента США Річарда Ніксона до СРСР. І після звільнення Григоренко продовжував правозахисну діяльність, зокрема виступав на захист Мустафи Джемілєва. 1976-го став членом-засновником Московської Гельсінської групи, а також брав участь у створенні Української Гельсінської групи. У листопаді 1977-го отримав дозвіл на поїздку до США для лікування та виїхав із СРСР. Наступного року його позбавили радянського громадянства. Після чого він дав пресконференцію в Нью-Йорку, заявивши, що це найсумніший день у його житті. Петро Григоренко залишився жити в США та до кінця життя займався правозахисною діяльністю. Помер 1987 року в Нью-Йорку.

16 жовтня 1917 року розпочався Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва.

Його проведення було необхідним, щоб упорядкувати мережу козацьких організацій, які почали активно створюватися по всій Україні та за її межами. Початком формування вільного козацтва 1917 року вважають створення самооборони на Звенигородщині під керівництвом Никодима Смоктія. Метою козаків була протидія численним мародерам, які “розвелися” в окрузі під кінець Першої світової війни. Далі від ідеї об’єднання заради боротьби з мародерами перейшли до “захисту вольностей українського народу”. Поступово учасники загонів почали називати себе “вільним козацтвом”. А географія руху розширилася. За зразок взяли Запорізьку січ – об’єднані загони “самооборонців” ділили на сотні, курені, полки та коші. Чим більше ставало учасників руху, тим очевидніше – потреба у його організації та єдиному Проводі. Для цього й зібралися делегати з’їзду в Чигирині.

Вони представляли інтереси 40 тисяч вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсона та Кубані. Під час з’їзду вирішили обрати Головного отамана. На початку “булаву” запропонували організатору зборів – Івану Полтавцю-Остряниці. Проте той відмовився. Але запропонував іншу кандидатуру – командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського. Також Остряниця запропонував і посаду “почесного отамана” – для голови Центральної Ради УНР Михайла Грушевського. Такі пропозиції вільні козаки підтримали одноголосно. При цьому ані Грушевського, ані Скоропадського на з’їзді не було. Для майбутнього гетьмана обрання Головним отаманом було несподіванкою. Дізнався він про це, отримавши вітальну телеграму з Чигирина. І хоча жодних відповідних планів у Скоропадського не було, він досить швидко зрозумів, що може отримати вигоду, обійнявши цю посаду. Вже за пів року – навесні 1918-го за підтримки у тому числі Вільного козацтва Скоропадський прийшов до влади в Україні, ставши її останнім гетьманом.

16 жовтня 1918 року гетьман Скоропадський підписав закон про відновлення українського козацтва та видав відповідний універсал.

Очолити козацтво він, звичайно, довірив собі. При гетьмані утворювали Велику козачу раду. Також місцеві козачі ради мали діяти у восьми регіонах. “Хай тіні великих предків наших дадуть всім нам міць і силу правдиво й чесно виконати те завдання, яке тепер стоїть перед Нами та Державою Українською”, – писав гетьман в універсалі. Згодом до козацького стану записалося близько 150 тисяч сімей. Однак бути керівником усіх нових козаків Скоропадському залишалося недовго – у грудні того ж року він змушений був зректися посади, і до влади прийшла Директорія УНР.

16 жовтня 1946 року за вироком Нюрнберзького трибуналу повісили нацистських злочинців: Йоахіма фон Ріббентропа, Вільгельма Кейтеля, Ернста Кальтенбруннера, Альфреда Розенберга, Ганса Франка, Вільгельма Фріка, Юліуса Штрайхера, Фріца Заукеля, Альфреда Йодля та Артура Зейсс-Інкварта.

Герман Герінг, який мав скласти їм компанію на шибениці, за кілька годин до страти вчинив самогубство . Їхні тіла піддали кремації. А попіл через дві доби вночі висипали з мосту до річки Ізар у Мюнхені. І кремацію, і розвіювання попелу проводили за умов секретності.

16 жовтня 1978 року Іван Павло II став 264-м Папою Римським. Він очолював Католицьку церкву 26,5 року.

Довше за нього на чолі церкви був лише один Папа – Пій IX. Крім того, Іван Павло ІІ – перший в історії Папа-слов’янин та перший Папа – не італієць з 1523 року. Однією з характерних рис Івана Павла II була кількість вибачень, які він публічно приніс – і за себе особисто, і за всі діяння католицької церкви різних часів. Цій лінії поведінки Папи присвячено книгу італійського журналіста Луїджі Аккаттолі “Коли Папа просить вибачення”. Дослідник підрахував, що Іван Павло II вибачався з різних причин приблизно сто разів. Причому вперше – буквально одразу після сходження на престол – він вибачився перед італійцями через те, що погано володіє їхньою мовою. Також папа вибачався за інквізицію, реабілітуючи посмертно її жертв, каявся перед жінками за співучасть церкви в їх пригніченні, перед протестантами – за Варфоломіївську ніч, навіть перед рок-музикантами – за те, що церква визнала їхню музику “із запізненням”.

Церковне свято

16 жовтня за новим церковним календарем в Україні вшановують пам’ять мученика Лонгина, сотника, що при Хрестi Господньому. Він був римським воїном. Служив у Юдеї під керівництвом прокуратора Понтія Пілата. Під час смертної кари Христа загін, яким командував Лонгин, стояв на варті навколо Голгофи. Побачене під час страти Ісуса вразило Лонгина, й він усвідомив, що це справді син Божий. Після страти та поховання Христа Лонгин стояв на варті біля Гробу Господнього. Він та його воїни стали свідками Воскресіння. Іудеї підкупом схиляли їх лжесвідчити, ніби тіло Христа викрали його учні. Однак Лонгин та два його соратники не погодилися. Вони прийняли хрещення від апостолів і залишили військову службу. Лонгин вирушив до Каппадокії – на свою батьківщину – розповідати про побачене. Його слова призвели до того, що християнство почало швидко поширюватись у місті та навколо. Тоді юдейські старійшини переконали Пілата направити до Каппадокії загін воїнів, щоб убити Лонгина та його сподвижників. Лонгин сам здався воїнам і не погодився навіть на їхню пропозицію тікати. Разом із сподвижниками йому відрубали голову й відправили Пілату.

Народні прикмети

Якщо 16 жовтня тепло, то морози будуть аж у листопаді.

Якщо шипшина знову зацвіла – осінь буде теплою і довгою.

Якщо горобці літають зграями з місця на місце, буде негода.

Що не можна робити 16 жовтня

Не можна ходити без шапки і з мокрими ногами.

Не можна різати домашню птицю.