45 діб у карцері: директорку школи на Харківщині здали ворогові вчителі

Як їздила на “нараду” та відмовилася працювати на окупантів, спілкувалася з колективом, який вирішив “співпрацювати”, провела півтора місяці в катівні в Куп’янську та бігла звідти – директорка Лісностінківського ліцею на Харківщині Лариса Фесенко розповіла “УП. Життя”.

Цього року Ларису Фесенко з Курилівської громади на Харківщині визнали однією з кращих освітян України за версією “Global Teacher Prize Ukraine”. Вірність своїй країні та професії Ларисі Володимирівні далася дорогою ціною. Їй довелося пережити зраду, знущання, страх та провести 45 днів у нелюдських умовах в’язниці, організованої росіянами в Куп’янську.

“Я відповіла, що не хочу, щоб мені допомагали – я зробила свій вибір, і мені за нього не соромно”

Перші місяці вторгнення у селі Лісова Стінка за 45 км від Куп’янська пройшли відносно спокійно – окупанти захопили райцентр, а до невеликих населених пунктів не дісталися. Тож навіть навчальний рік вдалося завершити за українською програмою. Але вже влітку “освободители” дісталися й сільських шкіл.

“У червні 2022 року адміністрація Курилівської громади повідомила, що мене викликають до Куп’янська на нараду керівників закладів освіти. Я як директор, який виконує всі свої обов’язки та дуже відповідально до цього ставиться, мусила їхати. Там заявили, що ми переходимо на навчання за російськими програмами, тож я маю подати усі необхідні папери, списки дітей, вчителів, які йдуть на співпрацю з ворожою адміністрацією, за що і будуть отримувати “преміальні” у 10 тисяч рублів, а також дати добро на те, що залишаюся на посаді директора і працюватиму на окупантів. Тоді я встала при всіх і сказала, що відмовляюся. Хотіла вийти, коли на нараду зайшов керівник громади“, – розповіла Фесенко.

Під час цієї наради голова громади попередив сміливу директорку школи: допомогти їй нічим не зможе.

“Я відповіла, що не хочу, аби мені допомагали – я зробила свій вибір і мені за нього не соромно. У ту хвилину стало шкода цієї людини: я завжди думала, що чоловіки сильніші за жінок“, — зазначила Лариса Фесенко.

“Підняти, потримати вниз головою, щоб я одумалася і змінила свою позицію”

Після спілкування “у центрі” вона провела нараду в ліцеї, де повідомила колегам, що відмовилася працювати на окупантів.

“В очах колег я побачила нерозуміння – вони одразу помінялися в обличчі, і ніхто відкрито не сказав, чи згоден з моєю позицією. Тоді я запитала ще раз. На жаль, 9 із 17 педагогів погодилися на співпрацю. Вони заходили до мене по черзі у кабінет і говорили “так, я буду працювати“, – поділилася директорка ліцею.

Фесенко наголосила: людей ніхто не змушував, не погрожував – вони просто не бачили проблеми у “зміні влади”.

“Говорили, що “треба продовжувати жити далі”. Одна з вчительок сказала, що “треба шкуру свою рятувати, а не думати про якісь ідеології”, – навела Фесенко приклад “типового міркування” вчителів-колаборантів.

Але, як виявилось, байдужістю до “зміни влади” справа не обмежилася. Знайшлися “ідейні” зрадники. Дві вчительки після наради вирушили прямісінько до окупантів і поскаржилися на директорку з проукраїнською позицією.

“Сказали, що я проти Росії, що мене треба “підняти, потримати вниз головою, щоб я одумалась і змінила свою позицію”, – поділилася Лариса Володимирівна.

Забрали все – навіть синьо-жовту стрічку від шкільного дзвіночка

Після цього вона мала спілкування з російськими ФСБшниками. Спочатку вони просто залякували та переконували, що “Россия тут навсегда”. А після того, як директорка ліцею відмовилася звільнити вчителів “за згодою сторін”, щоб ті змогли “влаштуватися на роботу у РФ”, за Фесенко приїхали.

Читайте також: “Наші орлики летять бомбити фашистів” – вчителька з Харківщини підтримала РФ

“До будинку під’їхала машина, з якої знову вийшли російські військові – чоловік шість в балаклавах, зі зброєю. Перше, що вони спитали: “Це тут українка проживає?”. “Так, тут”, – відповіла я. […] Мене затягнули у дім, і почали робити обшук. Шукали все, що стосувалося української символіки, телефони, ноутбуки. Вони забирали всі символи, які я принесла зі свого кабінету, пластикові тризуби, всі грамоти, подяки, листи. Навіть жовто-блакитну стрічку зі шкільного дзвіночка. Прапор, який ми підіймали на лінійках. Позабирали все це і сказали одягатися, бо їду з ними“, – згадує директорка ліцею.

Їй одягли на голову мішок і обмотали скотчем, на руки – кайданки. У такому вигляді педагога кілька годин возили полями, а в результаті доставили до Куп’янська – у катівню, яку окупанти організували для “незгодних”. Там жінка провела 45 діб – у двомісній камері, де ніколи не було менш як шість осіб. А бувало і 12.

“Було відчуття, що ось-ось поїде дах”

“Серед нас були керівниця однієї з громад, ще одна вчителька, волонтерка. Нас всіх затримали за проукраїнську позицію. Інші потрапляли сюди, наприклад, за порушення комендантської години. Так було з однією жінкою. Вона просиділа у камері три доби. Іншу взяли через зауваження окупантам, які грабували сусіднє помешкання“, – розповіла Фесенко.

У камері було чудово чути, як неподалік окупанти катували людей на допитах.

“Було відчуття, що ось-ось поїде дах”, – зізнається педагог.

Дихати в камері не було чим, єдиний отвір для повітря – “годівницю” – спеціально закривали.

“При цьому туалет був розташований у цій же камері, і він був зламаний. Ті умови були нелюдськими. 45 днів поспіль ми пробули на підлозі – не було ні ковдр, ні подушок, нічого. Був кран, звідки можна було пити технічну воду. Нею ж і вмивалися“, – описала обстановку Лариса Фесенко.

Годували людей двічі на день, даючи по дві-три ложки вареної вермішелі.

Камери відкрив один з ув’язнених, який спланував втечу

Директорці школи, можна сказати, “пощастило”. За весь час перебування в російській катівні вона не зазнала тортур і побоїв. Однак, вийшовши звідти, була сама на себе не схожа – виснажена й повністю сива.

Звільнення прийшло не у вигляді поліції чи інших українських силовиків. Ув’язнені вирвалися самі, як тільки окупанти залишили будівлю, втікаючи від ЗСУ.

“У якийсь момент ми почули дуже гучні грюкання в одній із камер – ніби хтось щось вибиває. Я чую і думаю: Боже, ну зараз же як прийде конвоїр, то ніхто не буде церемонитись – постріляють усіх. Стукіт продовжувався дуже довгий час. Як я дізналася пізніше, це був один з ув’язнених, який довгий час продумував план втечі. Тоді йому вдалося вирвати прикручений до підлоги стілець, вибити металеві пластини з віконної рами та вилізти з камери. Цей чоловік зайшов у відділок з парадного входу, знайшов ключі (він якось дізнався, що окупанти усе зберігали на кухні, у спеціальному ящичку) і повідкривав усі камери“, – розповіла Лариса Володимирівна.

Усі звільнені кинулися шукати в будівлі свої документи. Лариса Фесенко свій паспорт так і не знайшла. Так і вийшла – без документів і в літній сукні, у якій її забрали з хати загарбники. Надворі була година ночі. Прикинувшись біженцями з Донбасу, частина колишніх в’язнів переночувала у місцевій церкві. А вранці Ларисі вдалося зупинити автомобіль, за кермом якого виявився знайомий – він і довіз до рідного села.

Повернулась до ліцею, прибрала російську символіку та налагодила онлайн-навчання, хоч у це ніхто й не вірив

“Під час контрнаступу до двору прийшли українські військові. Попросили чоловіка покликати мене. Я вже була нажаханою тоді, але вони просили, тож я вийшла і побачила кремезних, сильних українців. Раптом вони почали мені дякувати. Говорили, що знають, хто я і що пережила. Дякували, що не зрадила України. Тоді увімкнули та показали мені бій з росіянами біля Лісної Стінки. Мені було боляче дивитись. “Дивіться, дивіться, ви ж скільки страждали. Ми всім помстимося. За вас, за тих людей, які досі страждають. За все”, – згадує директорка.

Вона повернулася до ліцею. І насамперед зачистила його від ворожої символіки, якою встигли зіпсувати все, що змогли. Вчителів, які пішли на співпрацю з ворогом, звільнила (підписавши ними ж написані ще влітку заяви). Але при цьому, каже Фесенко, жодну зі зрадниць так і не покарали.

“Паралельно взялася за організацію дистанційного навчання, що було не просто у громаді, яка перш за все потребувала нового очільника та відповідальних за сферу освіти посадовців, адже “старі” – зламалися, пішли на співпрацю із ворогом. Зверталася у різні інстанції, військову адміністрацію, і в Куп’янський район, і до очільників, і в департамент науки й освіти Харківської області, та навіть у Верховну Раду. Хоча ніхто не вірив у мене. Казали: “Ларисо Володимирівно, та яке навчання?”. Я сама їздила по селах і збирала учнів, формувала списки, вирішувала кадрові питання. Знайшла нових вчителів, яких залучила до дистанційної форми навчання. Утім, навчання ми змогли розпочати лише з 1 березня 2023 року. Попри це, учні закінчили навчальний рік без вихідних, без субот і неділь. Діти займалися кожен день, без канікул, щоб у щільному форматі закінчити навчальний рік 30 червня. Зараз ми також навчаємося в дистанційному форматі“, – підсумувала директорка.