Сьогодні 13 листопада: яке свято та день в історії

13 листопада в різні роки народилися Мустафа Джемілєв та Остап Вишня (Павло Губенко). У 1918 році розпочалося таємне засідання Української національної спілки, на якому створили Директорію УНР. Цього ж дня проголосили Західноукраїнську народну республіку. 1997-го відбулося перше в історії засідання Центральної виборчої комісії України.

Свята та пам’ятні дати 13 листопада

13 листопада – Всесвітній день доброти.

Також відзначають: День симфонічного металу, День молодих читачів та Міжнародний день сліпих.

13 листопада в історії

13 листопада 1889 року народився український письменник Остап Вишня (справжнє ім’я – Павло Губенко).

Усім він відомий як автор гумористичних фейлетонів, які сам назвав “усмішками”. Але його доля була далеко не така весела, як його твори. Павло Губенко здобув медичну освіту. Брав участь у Першій світовій війні, працюючи у хірургічному відділенні Південно-Західної залізниці. Після створення УНР служив Українській державі – був мобілізований до медичної частини. А 1919-го вже був начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. Він займався всіма залізничними шпиталями, в яких надавали допомогу воїнам армії УНР та Української Галицької армії. А паралельно – писав свої перші фейлетони, у тому числі й неприємні для української влади (наприклад, йому приписують фразу: “У вагоні Директорія, під вагоном територія…”).

Того ж 1919-го Губенко захопили в полон більшовики. Його перевезли до Харкова та тримали у в’язниці до 1921 року. За однією з версій, звільняв Губенко із в’язниці особисто Микола Скрипник (на той момент – народний комісар внутрішніх справ Української СРР). Він нібито читав гуморески письменника, які виходили в УНР, і вважав, що такий талант треба “переманити” на бік радянської влади. Спочатку ця ідея спрацювала. Уже 1921-го письменник почав працювати в газеті “Вісті ВУЦВК”. А 22 липня у виданні “Селянська правда” вперше надрукували його фейлетон із підписом “Остап Вишня”. У Харкові Вишня входив у літературні об’єднання (“Плуг” та “Гарт”), працював із Василем Елланом-Блакитним у журналі “Червоний перець” і з 1930 року жив у сумнозвісному будинку “Слово”.

Звичайно, його минуле на службі в УНР радянська влада Остапу Вишні не пробачила. Під час репресій 1930-х його заарештували. З 1933-го по 1934-й він сидів у в’язниці в Харкові за звинуваченням у “контрреволюційній діяльності та тероризмі”, зокрема у вигаданому “замаху” на секретаря ЦК ВКП(б) Павла Постишева. На допитах він примудрився не втратити гумор і пропонував звинуватити його ще й “у зґвалтуванні Клари Цеткін”. Аж до 1943-го перебував у концтаборі на Печорі. 1937-го його мали розстріляти, але начальника табору розстріляли раніше, і наказ про страту Вишні загубився. Звільнили Вишню за клопотанням Микити Хрущова – той прислухався до прохань Олександра Довженка та вмовив Сталіна. На той час підпільники УПА розповсюджували інформацію про те, що народного улюбленця Остапа Вишню закатували в таборах. У відповідь на це письменник був змушений написати збірку памфлетів про “буржуазних націоналістів” – “Самостійна дірка”. Попри тон цих творів, “буржуазні націоналісти” щиро вітали звільнення Вишні, справедливо вважаючи, що причетні до нього. Творчість “з-під палиці” після таборів важко давалася письменнику. Після війни він працював у журналі “Перець”. Жив у будинках письменників (спочатку – “Роліт”, далі на Великій Васильківській у Києві). 1955-го його офіційно реабілітували. А 1956-го Остап Вишня помер від серцевого нападу.

13 листопада 1918 року розпочалося таємне засідання Української національної спілки, на якому створили Директорію УНР – орган державної влади, який прийшов на зміну гетьманату Скоропадського (остаточно від правлення гетьмана позбулися в грудні 1918-го).

Перший склад Директорії обирали в Києві таємно – того ж таки 13 листопада. Очолив директорію Володимир Винниченко. Після відставки Винниченка – з 11 лютого 1919 року – і до кінця історії Директорії її очолював Симон Петлюра. Більшу частину періоду свого існування Директорія не керувала УНР у класичному розумінні державного управління, а чинила опір більшовицьким загарбникам. На рубежі 1918-1919 років більшовики контролювали значну частину держави. Українська армія вела постійні битви, але поступово відступала. Надалі Симон Петлюра здійснював управління бойовими діями, перебуваючи на заході України та за кордоном. З його ініціативи пройшли два зимові походи армії УНР. Перший – з грудня 1919-го по травень 1920-го. Другий – у 1921 році. Він завершився оточенням та загибеллю частини війська, а потім відступом. Після організованої військової боротьби з більшовиками керівництво та армія УНР уже не вели, остаточно ставши урядом у вигнанні. На українських територіях до 1923 року продовжувався партизанський рух.

13 листопада 1918 року у Львові Українська національна рада ухвалила “Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії”. Ним проголосили Західноукраїнську народну Республіку.

До складу держави включили українські етнічні землі, які раніше входили до складу Австро-Угорської імперії: Галичину, Буковину та Закарпаття. Загалом територія ЗУНР становила 70 тис. квадратних кілометрів, а населення – 6 млн осіб. Також затвердили герб – це був золотий лев на синьому фоні – та прапор – синьо-жовтий. Цього ж дня вийшов закон про організацію війська. Ще до свого офіційного проголошення молода українська держава була у стані війни з Польщею. Поляки не погодилися з незалежністю ЗУНР та боролися за приєднання земель до своєї держави, вважаючи “споконвічно польськими”. 22 січня 1919 року у Києві підписали Акт злуки, згідно з яким ЗУНР об’єдналася з Українською народною республікою. Після цього ЗУНР офіційно стала західною областю УНР. 18 липня 1919 року вся територія колишньої ЗУНР була окупована поляками. Політична діяльність колишніх чиновників ЗУНР тривала в еміграції.

13 листопада 1943 року народився майбутній лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.

Хоча він народився в Криму, більшу частину життя провів далеко від рідної землі. Уже 18 травня 1944-го разом із усім кримськотатарським народом родину Джемілєвих депортували – до Узбекистану. Там Мустафа закінчив школу і намагався вступити до Середньоазіатського державного університету, але не зміг – через заборону приймати до університету кримських татар. До руху опору підключився ще підлітком – у 16 ​​років. Протягом життя Джемілєва шість разів заарештовували, а потім відправляли до в’язниць, таборів та в заслання (іноді під час відбування одного терміну для нього вигадували ще одне звинувачення та знову засуджували). Вперше його засудили 1966 року – через відмову служити в радянській армії з політичних мотивів. А найвідоміша зі справ проти нього – Омська, у 1975-1976 роках, – була вже четвертою. Саме через неї Джемілєв оголошував голодування, яке тривало 303 дні. Приводом для судилища стали особисті листи та записи англійською та німецькою мовами, які виявили у в’язня Джемілєва. Тексти насправді не містили інформації, що була б заборонена правилами табору. Суд відбувався в закритому режимі, але до нього увагу привертали правозахисники та дисиденти за допомогою західної преси. Серед тих, хто відкрито виступив на захист Джемілєва, був академік Андрій Сахаров.

Він, зокрема, написав відкритий лист до Генсека ООН, лідерів мусульманських народів та до організації “Amnesty International”. Коли ж у квітні 1976 року розпочався суд, то головний свідок звинувачення в процесі відмовився від своїх свідчень, заявивши про тиск з боку КДБ. Тим не менш, Джимилєв отримав вирок у вигляді 2,5 року позбавлення волі в таборі суворого режиму на Далекому Сході. Після цього він припинив голодування – на прохання Сахарова. Пізніше Мустафу судили ще раз і заслали до Якутії, куди до нього приїхала майбутня дружина Сафінар, і де народився їхній син Хайсер. 1983-го стався останній арешт, після якого Джемілєва засудили до трьох років таборів суворого режиму – за спробу скористатися поромною переправою “Крим—Кавказ” та поховати свого батька в Криму. Бажання поховати батька на рідній землі радянська влада назвала “організацією масових заворушень”. Під час відбування цього покарання проти нього порушили ще одну кримінальну справу та знову судили. Але 1986-го суд виніс вирок: три роки умовно, прямо в залі суду Джемілєва звільнили. За різними версіями, це було результатом спілкування Сахарова з Горбачовим, або домовленості між Горбачовим і президентом США Рональдом Рейганом. У 1987-1988 роках Мустафа Джемілєв брав участь в організації протестів кримських татар (у тому числі багатоденних демонстрацій на Червоній площі в Москві). Головною вимогою, звісно, ​​було право на повернення народу до Криму. Сам Мустафа Джемілєв повернувся до Криму 1989 року. Тоді ж його обрали головою Організації кримськотатарського національного руху. А 1991-го на національному з’їзді кримськотатарського народу – Курултаї – його обрали головою Меджлісу кримськотатарського народу. З березня 1998 року Мустафа Джемілєв почав працювати народним депутатом Верховної Ради України. Він та Рефат Чубаров стали першими представниками кримськотатарського народу в українському парламенті. Надалі Джемілєва переобирали до парламенту на кожних виборах, і зараз він – чинний народний депутат України.

13 листопада 1997 року відбулося перше в історії засідання Центральної виборчої комісії України. Цей день вважають датою створення ЦВК. До появи окремого органу, який відповідає за вибори, їх в Україні організовували за принципом, що залишився від УРСР. За радянських часів вибори народних депутатів призначала сама Верховна Рада УРСР. А виборчу комісію збирали до кожних виборів – за чотири місяці до їхнього початку. У листопаді 1997-го було створено Центральну виборчу комісію та прийнято відповідний закон про ЦВК, що регламентує її роботу. Після цього відбулося перше засідання ЦВК у тому розумінні функціоналу комісії, який ми знаємо зараз.

Церковне свято 13 листопада

13 листопада за новим церковним календарем в Україні вшановують пам’ять святителя Йоана Золотоустого, архієпископа Константинопольського. Він народився в Антіохії (сучасна Сирія) близько 347 року. Батько Йоана був військовим начальником. Він рано помер, майже відразу після народження сина. Мати-християнка виховала сина у своїй вірі. Вона ж доклала зусиль, щоб син здобув блискучу освіту. Повернувшись до рідної Антіохії,  Йоан прийняв хрещення, а через три роки отримав сан читця. А після смерті матері роздав усе майно, відпустив на волю рабів і став ченцем, оселившись у відокремленій обителі. Частину життя провів у пустелі, але згодом через стан здоров’я повернувся до Антіохії. Там став спочатку дияконом, а згодом – зведений у архієпископи з резиденцією в Константинополі. Проповіді святителя, де він викривав пороки можновладців, стали причиною невдоволення ним з боку керівництва держави. Зокрема, імператриця Євдоксія навіть відправила Йоана до в’язниці, але як тільки він виїхав із Константинополя, у місті почався землетрус, і перелякана Євдоксія негайно повернула святого назад. Проте Йоана все ж таки відправили у вигнання – спочатку до Вірменії, а звідти через два роки – до Піцунди. Дорогою туди святитель помер. За своє життя Йоан Золотоустий написав велику кількість творів, які є “класикою” християнської літератури.

Народні прикмети

Якщо вітер у цей день затих лише до вечора, то найближчими днями буде потепління.

Якщо на нічному небі сильно мерехтять зорі — погода буде вітряною та сніговою.

Що не можна робити 13 листопада

Не можна вирушати в далеку подорож.

Не можна в цей день виявляти скупість, а то зустрінете Новий рік у злиднях.