Сьогодні 13 грудня: яке свято та день в історії

13 грудня в різні роки народилися видатні українці: композитор Микола Леонтович, письменник Микола Хвильовий та філософ і дисидент Євген Сверстюк. У 2004-му Андрій Шевченко цього дня став володарем “Золотого м’яча”. У 1577-му в навколосвітню подорож вирушила експедиція Френсіса Дрейка, а в 1642-му моряки Тасмана відкрили Південний острів – частину Нової Зеландії. 1937-го війська Японії захопили китайське місто Нанкін, влаштувавши після цього в ньому криваву різанину, яка забрала життя близько чверті мільйона людей.

Свята та пам’ятні дати 13 грудня

13 грудня у світі відзначають Міжнародний день скрипки.

Також у цей день: День коня, День какао та День різдвяного светра.

13 грудня в історії

13 грудня 1577 року розпочалася навколосвітня подорож під командуванням Френсіса Дрейка. Один із найвідоміших піратів Карибського моря очолив ескадру з п’яти кораблів, яка цього дня відпливла з Плімута до Англії. Повернувся Дрейк за три роки. Детальніше.

13 грудня 1642 року загін кораблів голландської Ост-Індської компанії під командуванням Абеля Янсзона Тасмана, досліджуючи води Тихого Океану, відкрив Південний острів – частину Нової Зеландії. Детальніше.

13 грудня 1877 року народився автор музики всесвітньо відомого “Щедрика” Микола Леонтович.

Він був сином священника та здобув духовну освіту. На початку його навчав батько Дмитро Федорович, який чудово співав та грав на ряді інструментів: віолончелі, скрипці, гітарі, а також керував хором семінаристів. Потім хлопець продовжив музичну освіту в початковому духовному училищі та духовній семінарії у Кам’янці-Подільському. Після завершення семінарії почав працювати вчителем та організував самодіяльний симфонічний оркестр. Першу збірку пісень композитор видав 1901 року. Остаточну версію знаменитого “Щедрика” Леонтович створив 1916-го. Пісню вперше зі сцени виконав хор студентів Київського університету під керівництвом Олександра Кошиця. Композитор підтримав Українську революцію 1917–1921 років. Після проголошення УНР переїхав до Києва, де активно працював уже не учителем, а диригентом, а також продовжував творити.

Після захоплення Києва військами Денікіна утік у Тульчин, де заснував музичну школу. Там Леонтович працював над першим великим симфонічним твором — народно-фантастичною оперою “На русалчин Великдень” за однойменною казкою Бориса Грінченка. На жаль, ця робота стала останньою для Леонтовича. Як і тисячі інших талановитих українців, композитор став жертвою радянської влади. У ніч проти 23 січня 1921 року його вбив агент ВЧК Афанасій Грищенко – просто на очах у батька. Подробиці цього вбивства розсекретили лише в роки незалежності України – протягом усього існування СРСР влада вигадувала десятки різних версій, щоб не зізнатися у вбивстві народного улюбленця. Радянський агент з’явився до будинку батька Леонтовича в селі Марківка, де на той час перебував композитор. Грищенко представився “чекістом” і повідомив, що прибув до села у справах нібито боротьби з бандитизмом. Прикриваючись цією легендою, він попросився переночувати у священника. А вночі застрелив його сина та пограбував будинок. Текст рапорту, в якому названо ім’я вбивці Миколи Леонтовича, оприлюднили лише у 1990-х. У рік смерті композитора його “Щедрика” вперше представили на концерті у “Карнегі Холлі” в Нью-Йорку. 5 жовтня хіт Леонтовича на згадку про нього виконала Українська республіканська капела під керівництвом Олександра Кошиця. А 1936-го українець за походженням Пітер Вільховський, який працював на радіо “NBC”, написав англійську версію слів “Щедрика” – “Carol of the Bells”.

Англомовна версія українського “Щедрика” звучала в популярних фільмах – “Міцний горішок-2”, “Один удома”, “Гаррі Поттер”.

13 грудня 1893 року на території Харківської області (а зараз – Сумщини), у Тростянці, народився Микола Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов). Український письменник був сином дворянина та вчительки, але з юних років – переконаним соціалістом, а згодом – більшовиком. За участь у революційних гуртках його послідовно виключили із двох гімназій. Тому Хвильовий змушений був працювати слюсарем і шукати собі різні підробітки, мандруючи Донбасом та півднем України. З 1916-го він пішов до армії та брав участь у боях Першої світової війни. Українську революцію 1917 року він не підтримав, повернувся на Харківщину, де приєднався до більшовиків. Хвильовий сам організував повстанський загін та з 1918 року воював проти німецької армії, війська гетьмана Скоропадського, згодом – армії УНР. 1919-го він вступив до КП(б)У.

У Харків Хвильовий приїхав 1921-го і почав працювати слюсарем на заводі, але паралельно одразу включився до бурхливого творчого життя тодішньої столиці УРСР. Того ж року слюсар Фітільов під псевдонімом Хвильовий почав публікуватися у місцевих виданнях. Згодом – брав участь в організації низки літературних організацій – “Гарт” (1923), студії “Урбіно”, ВАПЛІТЕ (1925), “Пролітфронту” (1930). Хвильовий був переконаним більшовиком, але при цьому через свій талант і бажання творити справді якісну та сучасну українську літературу він став “чужим серед своїх”. Письменник був прихильником вільного розвитку української літератури – у загальноєвропейському контексті та без рівня на “московські зразки”. І саме це зрештою вартувало йому можливості працювати, а далі – й життя. Початком кінця для Хвильового стала стаття, в якій він висунув гасло: “Геть від Москви!” Хоча письменник не мав жодних “сепаратистських” настроїв, а писав виключно про вектор розвитку української літератури, таку заяву йому не пробачили. До кінця життя Хвильового цькували у радянській пресі. У 1926-1928 роках йому довелося неодноразово публічно засуджувати свої погляди. Але це не допомогло. Проти нього порушили справу, й із 1927-го письменник перебував під наглядом. На короткий період закордонної подорожі Хвильовий зміг вирватися з-під цього нагляду, але 1928-го повернувся до Харкова. Він ще друкувався у журналах “Літературний ярмарок” та “Пролітфронт”, але на початку 1930-х обидва видання закрили. Хвильовий намагався все ж таки працювати і виконувати всі вимоги партії. Але не витримав після того, як разом із другом – письменником Аркадієм Любченком побував навесні 1933 року на Полтавщині та побачив наслідки Голодомору. Дослідники вважають, що останньою краплею для Хвильового стали саме Голодомор та репресії – зокрема арешти близьких людей, а саме його приятеля Михайла Ялового. 13 травня 1933 року він застрелився у себе в квартирі в будинку “Слово”, залишивши дві передсмертні записки – для доньки та друзів. “Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації, – написав він у листі до друзів. – За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. “Отже”, як говорить Семенко… ясно… Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія”.

13 грудня 1928 року на Волині народився майбутній український літературознавець, філософ та дисидент Євген Сверстюк.

Він був випускником Львівського університету, викладав українську літературу в Полтавському педагогічному інституті, а також завідував відділом прози журналу “Вітчизна”. Неодноразово його звільняли з роботи з політичних мотивів. Есе Сверстюка поширювали у самвидаві. У 1960-х він брав активну участь у напівлегальних літературних зібраннях. У результаті 14 січня 1972 року письменника вперше заарештували та засудили до семи років таборів і п’яти – заслання – за “антирадянську агітацію та пропаганду”. Термін він відбував у пермських таборах, де брав участь в акціях протесту, голодуваннях та страйках. До Києва повернувся 1983-го. Звичайно, повернутися до викладацької діяльності колишній ув’язнений не міг, тож працював столяром, чого навчився в засланні. Але 1988-го і з цієї роботи Сверстюка звільнили через участь у протестах. З 1989-го він брав активну участь у національно-демократичному русі, був редактором християнської газети “Наша віра”, президентом Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. Уже за часів незалежності України зміг повернутися до наукової діяльності, захистив дисертацію з філософії у Вільному українському університеті в Мюнхені. До кінця життя брав активну участь у громадському житті незалежної України. Євген Сверстюк помер 1 грудня 2014 року, не доживши дванадцяти днів до свого 87-го дня народження.

13 грудня 1937 року японські війська захопили китайське місто Нанкін, що було тоді столицею країни. Це сталося під час Другої японсько-китайської війни. Перед наступом на Нанкін японці встигли захопити Шанхай. Оскільки окупанти мали значну перевагу, головнокомандувач Китайської Республіки Чан Кайші відвів армію в глиб Китаю, а уряд перемістився до Уханю. Усе ж таки Нанкін не залишили зовсім беззахисним, там був 100-тисячний гарнізон, але погано підготовлений і деморалізований. При цьому командувач захисту Тан Шенжі спочатку вірив у свої сили, він вважав, що місто не візьмуть. І дійшов трагічного рішення: війська отримали команду не дозволяти громадянським покидати місто. Дороги та порт заблокували військові. Японці спочатку оголосили ультиматум, а коли гарнізон його відкинув, розпочали штурм. Він тривав три доби. 12 грудня Тан Шенжи зробив те, що не дозволив цивільним – він втік, спровокувавши панічний відступ військ. Вступивши в місто, японці влаштували в ньому страшну різанину.

Історики оцінюють кількість жертв Нанкінської різанини у 250 тисяч людей. При цьому ще близько 20 тисяч жінок (зокрема неповнолітніх дівчат) було зґвалтовано окупантами. Цей злочин не залишився безкарним. Після капітуляції Японії у Другій світовій війні вищі офіцери імператорської армії постали перед Міжнародним військовим трибуналом на Далекому Сході. Частина організаторів цього та інших військових злочинів японської армії загинула ще під час війни: у травні 1945-го помер начальник штабу японської армії принц Котокхіто, помічник ще одного принца Ісаму Ту, причетний до організації різанини, наклав на себе руки під час оборони Окінави. Принц Асака отримав імунітет як член імператорської сім’ї. А ось генерали Іване Мацуї, Хісао Тані, міністр закордонних справ Японії того періоду Хірота Кокі та ще п’ять командувачів японської армії були страчені, ще 18 осіб отримали інші вироки.

13 грудня 1939 року Ліга націй оголосила СРСР країною-агресором після вторгнення Радянського Союзу до Фінляндії.

13 грудня 2004 року Андрій Шевченко став володарем “Золотого м’яча”. За улюбленого форварда українців та італійців тоді віддали голоси 40 із 53 респондентів, опитаних французьким журналом “France Football”. Другим у голосуванні став португалець Деку, третім – Роналдіньо. Сам Шевченко тоді так прокоментував свою нагороду: “Хотів би подякувати всім, хто допоміг мені, особливо моїм землякам-українцям. Я українець — і гордий цим. Я присвячую цю нагороду моєму народу”.

Церковне свято 13 грудня

13 грудня за новим церковним календарем в Україні вшановують пам’ять мучеників Євстратiя, Авксентiя, Євгенiя, Мардарiя та Ореста. Вони постраждали за Христа у Вірменії в часи правління римського імператора Діоклетіана. Першим тортурам піддали священника Аравійської церкви Авксентія. Його муки спостерігав мер міста Саталіона Євстратій, він був таємним християнином. Він не витримав і заявив про свою віру публічно, за що його жорстоко побили та спалили. Авксентія кинули до в’язниці, а згодом обезголовили. У той же час християнина Мардарія повісили вниз головою, мученику Євгенію вирвали язик, відрубали руки й ноги, а потім – голову. Воїна Ореста також віддали під суд за віру в Христа й засудили до спалення на гарячій металевій решітці.

Народні прикмети

Якщо 13 грудня випав сніг, то він лежатиме до квітня.

Якщо погода морозна та ясна – влітку буде хороший урожай, а якщо тепла – то поганий.

Що не можна робити 13 грудня

Не можна ображати тварин.

Не можна лаятися з близькими.

Не можна нікому відмовляти в допомозі.