«Золотий хрест» отримала стрілець харківської 92 ОШБр, колишня спортсменка

До війни стрілець 92 ОШБр ім. кошового отамана Івана Сірка Аня була успішною спортсменкою (велопробіги на 100 км), а від 2020 року вона служить у війську. Нещодавно жінка отримала відзнаку Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».

«Ми із сином брали участь у заході вшанування загиблих Героїв у нашому рідному місті Кривий Ріг, і він сказав: «Мам, я виросту і теж піду захищати Батьківщину!», на що я відповіла йому: «Ти дуже маленький, синку». Тоді я і вирішила вдягнути однострій. Не хочу, щоб мої діти брали до рук зброю», – пригадує військова.

Від 2014 року жінка волонтерила. А одного дня практикуючий педагог із 16-річним стажем, двома вищими освітами, дружина і мама трьох дітей, спортсменка, волонтер вирішила стати частиною ЗСУ. Ошелешений новиною чоловік намагався відмовити, але коли зрозумів, що наміри коханої серйозні – підтримав, а за деякий час пішов до війська.

Аня – стрілець. Майже чотири роки у складі 92 ОШБр на захисті країни. Побратими поважають, адже з перших днів служби вона на рівні із чоловіками. Коли в першій своїй ротації у Попасній їй запропонували працювати на кухні, не йдучи «на нуль», вона відмовилась і сказала: «Буду як всі». Разом із посестрою, котра має таку ж непохитну позицію щодо гендерної рівності в армії, не пасла задніх – рила окопи, рубала дрова, готувала їжу, і, звісно, виходили на бойові чергування. Хоч було важко, але відступати ця пані не звикла. Проте один із бойових виходів захисниця згадує, як найстрашніший за роки служби.

«12-те березня 2021 року. Пам’ятаю той день, як сьогодні, адже це день народження мого сина. Ворог гатив як скажений – більше 150 прильотів по наших позиціях, такого тоді не бачили навіть бійці з досвідом. Було дуже страшно. Думка, що я можу загинути у день народження сина, ще більше засмутила – для нього б той день вже не був святом. Обійнявши собаку, з яким ми постійно ходили на завдання, укутавшись у ковдру – психологічний фактор, я пережила той обстріл. На щастя, ми вижили. Те пекло стало для мене своєрідним бойовим хрещенням», – пригадує жінка.

Під час повномасштабного вторгнення такі страшні дні для захисників стали нормою. Тепер, за словами Ані, вона живе короткостроковими та довгостроковими цілями.

«Обстріли постійні – з авіації, танків, артилерії, ворожих дронів. Тепер живеш від виходу на завдання до повернення. Йдучи на позицію, буває, що і 200 м стають дорогою життя. Кілька прильотів із міномету протягом двох хвилин і ти, лежачи у воронці від попередніх розривів, розумієш, що живий і неушкоджений – це вже маленьке диво», – каже боєць.

Буває, емоції беруть верх. Багнюка дуже ускладнює шлях у кілька кілометрів і сил вже немає, або ж замерзла дорога, коли рятують тільки дуже хороші за якістю льодоступи, адже побутові «провалили» екзамен на міцність і ти падаєш – раз, два, три… кажеш: «Все, не можу», а побратими заспокоюють, зізнаючись, що і самі знесилені, але треба йти. А потім бачиш по дорозі хлопців із пораненнями, без кінцівок, з накладеними турнікетами, котрі чекають на евакуацію і розумієш: здаватися не час. Дійшли до точки – мета досягнута. Наступна – виконати бойове завдання. Максимально концентруєшся на всьому, що чуєш, адже потрібно контролювати ситуацію. Гріємось, як можемо, хімічні грілки, окопні свічки, хоч і важко тягнути 5-7 кілометрів, але вони рятують. Обстріли. Страшно, але стоїмо, передаємо інформацію, працюємо. Нещодавно на позицію залетіло два ворожих дрони, один вибухнув, інший заплутався у маскувальній сітці, снаряд, на щастя, не розірвався. Тож, довелось знешкоджувати. Ще одна маленька перемога. Додому повернулись із трофейною «пташкою» – супер. Коли дістаєшся так званої «переправи» після виходу, відчуття, ніби диплом в інституті захистила. Ти вижив. Щастя. Брудні, голодні, але 4.5.0.

«Тепер у мене дві родини – бойова – з якою пліч-о-пліч тягнеш цю війну – на позиціях, без світла, зручностей, нормального сну та під обстрілами, яка буде зі мною завжди,  і моя сім’я – троє діток, чоловік, мама та брат, який теж захищає країну. З малими зустрічаємось дуже рідко, але спілкуємось по відеозв’язку. І сміємось, і плачемо, інколи математику допомагаю молодшому робити, радію, коли середня донька досягає високих результатів у спорті, старша наполегливо отримує вищу освіту. Усі вони стали дуже дорослі. Навіть самі приїжджали до Харкова, коли чоловік поранений був. Я дуже ними пишаюся. Але не хочу залишати їм цю війну. Мрію, щоб мої діти жили у вільній та незалежній Україні і це моя довгострокова мета», – зізнається Аня.

Нещодавно стрілець Аня отримала почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест». Але про свої здобутки захисниця говорить неохоче. «Не заради нагород ми тут», – відповідає та закликає небайдужих поповнювати лави ЗСУ, адже подолати ворога, який постійно нарощує м’язи, без посилення власних потужностей, неможливо.

Читайте також: Сирський нагородив «Золотим хрестом» солдата з харківської 92-ої бригади