Сьогодні 3 вересня: яке свято та день в історії

3 вересня 1943 року в Другій світовій війні капітулювала Італія. У 1914-му Українські січові стрільці склали присягу на вірність Австро-Угорської імперії. У 1791-му у Франції затвердили першу конституцію. У 1783-му Велика Британія та її колишні колонії підписали Паризький договір, згідно з яким британці визнали незалежність США. У 1189-му коронували короля Англії Річарда I (Левове Серце).

Свята та пам’ятні дати 3 вересня

3 вересня у світі – День відкриття унікальності ДНК.

Також відзначають: День хмарочоса, День народження бюстгальтера.

3 вересня в історії

3 вересня 1189 року коронували короля Англії Річарда I, який більш відомий на своє прізвисько – “Левове Серце”.

Уславлений полководець, король-хрестоносець і нарешті “надія Англії” з легенд про Робіна Гуда… Насправді, він був далеко не таким “лицарем без страху та докору”, яким його частенько зображували в літературі. Більшість свого життя Річард конфліктував і воював з батьком і братами (у різних конфігураціях – то з братами проти батька, то сам проти різних братів). Річ у тім, що батько Річарда Генріх II Плантагенет мав четверо синів, які дожили до дорослого віку. А ще – складні стосунки з дружиною Алієнорою Аквітанською, яка, як вважають, і налаштувала синів проти батька. Звичайно, ключовим предметом для нескінченних чвар в королівській родині було питання влади та спадщини. На той момент ділили не лише Англію, але і її території на континенті (нині – частина Франції). Генріх II, важко захворівши 1170 року, вирішив ще за життя розділити території між синами. Річард серед них був другим (народженим третім, але найстарший з його братів помер у дитинстві). Старший із братів – Генріх Молодий – мав стати королем Англії, а також отримати Анжу, Мен і Нормандію. Річарду батько призначив землі його матері – Аквітанію. Третій син короля Джеффрі отримував Бретань. Без земель залишився лише наймолодший із братів – Іоанн. Він так і увійшов у історію Великої Британії як Іоанн Безземельний. Але в масовій культурі він більш відомий як “злий молодший брат короля Річарда Левине Серце” – принц Джон (надалі він таки став королем Англії, після смерті брата).

Наслідуючи волю батька, Річард переїхав до Аквітанії. З ним поїхала мати Алієнора. У 14 років хлопця офіційно визнали герцогом Аквітанії та графом Пуату. Проте спокійно йому не сиділося. Річард взяв участь у повстанні проти свого батька, яке підняв старший брат Генріх Молодий. Цьому не терпілося царювати, хоча б над частиною виділених батьком земель, а Генріх II жорстко контролював його бюджети. Крім того, вважали, що синів на бунт підбила мати – королева. Щоб протистояти королю Англії, брати (Джеффрі також до них долучився, а Іоанн був із батьком в Англії) заручилися підтримкою короля Франції Людовика VII. Саме на цьому етапі й саме Людовик посвятив Річарда в лицарі.

Далі бунтівник поїхав на свої землі – піднімати баронів проти батька. Однак Генріх II також не сидів, склавши руки. Він зібрав армію з 20 тисяч найманців і дав бій власним дітям. Після кількох виграних битв Генріх запропонував спадкоємцям пристойні умови миру, проте ті відмовилися. Тож король продовжував військовий тиск. Армію Річарда в результаті він розбив, але той втік з невеликою групою солдатів. Бретань, що належала Джеффрі, теж здалася. Крім того, в полоні у Генріха II вже була власна дружина і мати бунтівників Алієнора, а також дружини та наречені його синів. Бойові дії тривали до 1174 року, коли після військової поразки мирну угоду з Генріхом II підписав союзник його синів – король Франції Людовік VII. Утративши надію перемогти батька, Річард прийшов до двору Генріха II в Пуатьє та буквально впав королю в ноги, вимолюючи прощення. Генріх сина пробачив, але умови його подальшого життя та правління зробив набагато гіршими, ніж ті, що були до бунту. Так само склалася й доля братів Річарда – всім їм суттєво “урізали” володіння. А королева Алієнора залишилася заручницею свого чоловіка – як гарантія лояльності синів до батька.

Річарду ж, крім іншого, довелося особисто утихомирювати баронів, яких він сам і підбив воювати за себе проти Генріха II. Саме під час цієї кампанії проти власних баронів майбутній король отримав прізвисько “Левове Серце”. У цьому контексті воно вже не виглядає так лицарськи, хоча сучасники дійсно мали на увазі його сміливість та благородне поводження з противниками.

Примирення з батьком Річарда було нетривалим. На початку 1180-х принц знову поконфліктував зі старшими членами родини – він відмовився віддати шану старшому братові та спадкоємцю англійської корони Герніху Молодому. І тоді вже батько та два брати вдерлися на землі Річарда. Він зміг успішно дати бій військам родичів. У процесі союзи змінювалися, сини Генріха по черзі залучали на свій бік короля Франції (вже нового – Філіпа II). Протистояння припинилося після раптової смерті Генріха Молодого від дизентерії. Річард раптом став старшим сином та спадкоємцем англійської корони. На цьому “розбірки” з батьком можна було б завершити. Але впертий спадкоємець не захотів відмовитися від Аквітанії на користь молодшого брата – Іоанна Безземельного. У 1184 році Іоанн за підтримки Джеффрі та з подачі батька спробували відбити у Річарда Аквітанію, а той у відповідь пограбував володіння Джеффрі – Бретань.

Конфлікт між братами тлів та розгорявся аж до 1186 року, коли Джеффрі загинув на турнірі. Але й після цього з батьком Річард не примирився. У 1187-му він уклав союзницьку угоду з французьким королем Філіппом II. У цей період і Річард, і Філіпп прийняли звання хрестоносців (згодом, коли королями були вже обидва, вони очолили Третій хрестовий похід). Генріх II, дуже незадоволений зближенням сина з французькою короною, постійно надсилав гінців і вимагав, щоб Річард прибув до Англії. А той, звісно, ​​не поспішав, лише зміцнюючи свої замки. 4 липня 1189 року об’єднані війська Річарда та Філіппа розбили армію Генріха, і той погодився визнати сина спадкоємцем усіх земель, на які той претендував. Незабаром після цього король помер (давши привід для пересудів, що син приклав до цього руку). Річард Левине Серце став королем Англії. При цьому вже незабаром він вирушив у Третійо хрестовий похід, після якого потрапив у полон. Тож за весь час свого правління в Англії цей король провів близько пів року. За цей час там, звичайно, розгорнулася війна за владу, гідна окремої розповіді.

3 вересня 1783 року завершилася Війна за незалежність США, що тривала з 1775-го. Ще 1776-го Сполучені Штати проголосили свою незалежність. Однак саме 3 вересня 1783 року, підписавши Паризький договір, цю незалежність визнала Велика Британія. Окрім двох ключових сторін протистояння, у підписанні брали участь союзники американців – Іспанська імперія та Королівство Франція. Також договір встановив кордон між США та тими територіями Північної Америки, які залишилися британськими (зараз це Канада) – хоча його в подальшому ще уточнювали.

3 вересня 1791 року затвердили першу конституцію Франції – тоді ще не республіки, а королівства.

Наскільки довго її укладали та погоджували, можна оцінити за датою створення Установчих зборів (9 липня 1789). Преамбулою до конституції стала Декларація прав людини та громадянина, яку ухвалили 26 серпня 1789 року. Працювали над текстом один за одним два конституційні комітети. Перший склад (де представників третього стану було стільки ж, скільки першого і другого разом) так і не зміг порозумітися – в основному “ламали списи” навколо питання масштабів влади, яку потрібно залишити королю, а також – яким повинен бути парламент (одно- або двопалатним). До наступного складу комітету входило чимало дворян, серед інших – знаменитий інтриган Талейран – майбутній міністр закордонних справ Наполеона Бонапарта, який “вчасно зрадив” імператора. Найдовше не могли знайти компроміс щодо громадянства – чи всі мають рівні права, чи все ж таки хтось “рівніший”. Зрештою вирішили надати політичні права лише “активним громадянам” (платникам податків старшим за 25 років), решта ж отримали лише громадянські права. Це викликало обурення Максимільєна Робесп’єра та інших радикальних революціонерів. Коли розробники конституції все ж таки погодили її між собою, ще чимало часу витратили на переговори з Людовіком XVI, який не бажав поступатися владою (йому залишали лише виконавчу, без законодавчої, судову робили повністю незалежною). Зрештою, король упокорився.

3 вересня 1914 року добровольчий легіон Українських Січових Стрільців, який створили у серпні у Львові, прийняв присягу на вірність Австро-Угорській імперії.

3 вересня 1943 року Італія капітулювала у Другій світовій війні. Перед цим у країні стався заколот проти “дуче” Беніто Муссоліні – його усунули від влади.

Популярність Муссоліні падала слідом за поразками італійської армії у війні. А цих поразок було набагато більше, аніж перемог. У принципі вся історія участі Італії у Другій світовій війні – це історія фіаско. І програти війну фашисти могли б набагато швидше, якби не нацистські союзники, які постійно допомагали невдахам. Найвідоміший епізод цього “воєнного шляху в нікуди” – це самовільне (без узгодження з союзниками) вторгнення італійців до Греції. Після нетривалого періоду успішних бойових дій Італія почала відступати та втрачати раніше захоплені території Албанії. Тому німцям довелося перекинути частину військ на Балкани – грецька армія склала зброю. Однак, крім цього, європейського, театру бойових дій було чимало карколомних поразок італійських військ у Африці. У 1941-му італійці там “довоювалися” до того, що втратили свою Східну Африку. Отже, нацистам довелося відправити на допомогу союзникам Німецький Африканський корпус. Попри те, що Муссоліні слідом за вторгненням Німеччини до СРСР оголосив війну Союзу, допомоги від італійців було мало. Щобільше, німецьке командування взагалі намагалося мінімізувати участь італійської армії в боях із радянською армією, аби союзники не розпорошували сили та зосередилися на Африці.

Проте Африка нацистам із фашистами не далася. Після значних успіхів Африканського корпусу німецького генерала Роммеля у першій половині 1942 року, в другій розпочався контрнаступ англійських військ під Ель-Аламейном. Британське військо розгромило противників. А в листопаді до Марокко висадилися ще й американці. Бої тривали близько пів року, але 13 травня 1943-го італійсько-німецькі війська в Африці (близько 250 тисяч військових) капітулювали в Тунісі. Уже 10 липня 1943-го англійці з американцями висадилися на Сицилії. Муссоліні, за традицією, побіг по допомогу до Гітлера. Але тому вже було не до порятунку союзника-невдахи – його війська брали участь в одній із ключових та переломних битв – на Курській дузі. Тож захистити Сицилію не видавалося можливим.

На цьому етапі політичні соратники Муссоліні вирішили прибрати “дуче” з посади та заручилися підтримкою “засунутого в дальній кут” за часів фашистської диктатури короля Італії Віктора Еммануїла ІІІ.

Однопартійці змусили Муссоліні скликати так звану “Велику фашистську раду” – колективний керівний орган країни. І ця рада в ніч на 25 липня 1943 року винесла резолюцію, що вимагала передачі верховного командування армією королю (фактично ж ішлося про відставку Муссоліні). Італійський диктатор не визнав цю резолюцію обов’язковою для себе. Але наступного дня Віктор Еммануїл викликав “дуче” до себе на аудієнцію, де повідомив про його відставку. Після цього Муссоліні заарештували. У країні сформували уряд на чолі із маршалом П’єтро Бадольо. Коли ж інформація про арешт Муссоліні почала ширитися країною, то викликала масштабні антифашистські виступи. У результаті 27 липня в Італії оголосили про розпуск Фашистської партії. Бадольо розпочав таємні переговори з англійцями та американцями про умови припинення бойових дій. Наслідком цих переговорів стало підписання перемир’я (зокрема італійці зобов’язувалися видати союзникам Муссоліні). Офіційно про капітуляцію в Італії заявили 8 вересня. Але в Італію одразу вдерлися німецькі війська – окупували частину території та звільнили Муссоліні. 23 вересня він очолив вже абсолютно маріонеткову “Італійську соціальну республіку”, створену на окупованих німцями землях. При цьому та частина італійської армії, яка залишилася вірною королеві, протягом 1943 – 1945 років воювала на боці антигітлерівської коаліції на різних театрах бойових дій, а на окупованих німцями територіях розгорнувся партизанський рух Опору.

Церковне свято 3 вересня

3 вересня вшановують пам’ять священномученика Анфима, єпископа Нiкомедiйського, i з ним мучеників Феофіла, диякона, Дорофея, Мардонiя, Мигдонiя, Петра, Індиса, Горгонiя, Зинона, Домни, дiви, i Євфимiя. Вони постраждали під час гоніння на християн при імператорах Діоклетіані та Максиміані. Переслідування християн загострилися після пожежі в Нікомедійському імператорському палаці. Язичники звинуватили християн у навмисному підпалі. У результаті в Нікомедії на Різдво спалили в храмі до двадцяти тисяч молільників. Але місцеві християни продовжували сповідувати свою віру та були готові мученицькі померти за Христа. У той час померли від тортур святі Дорофей, Мардоній, Мигдонія, Петро, Індис і Горгоній. Деяким із них відсікли голови мечем, інших – спалили, засипали землею або втопили в морі. Воїна Зинона, який викривав жорстокість імператора Максиміана, забили камінням та обезголовили. Світа діва Домна – колишня жриця, яка прийняла християнство, та Євфимій ховали тіла мучеників, за що і їх самих убили язичники. Єпископ Анфим на прохання пастви переховувався в селищі недалеко від Нікомедії. Він слав пастві листи підтримки. Один із них перехопили та передали імператору. Допитали адресата листа – диякона Феофіла. Той не видав єпископа та помер під тортурами. Проте Максиміан таки дізнався, де знаходиться святий Анфим і послав за ним загін воїнів. Вони зіткнулися з єпископом у дорозі, але не впізнали його. А Анфим пригостив воїнів обідом, а потім зізнався, що він і є та людина, яку вони мають затримати. Воїни хотіли відпустити Анфима та повідомити імператору, що не знайшли його. Проте святий не переносив неправди і не погодився на це. Воїни ж, побачивши його переконання, й самі повірили в Христа та прийняли Хрещення. При цьому Анфим усе ж змусив їх доставити себе імператору. Той наказав піддати його жорстоким тортурам, а потім відсікти голову.

Народні прикмети

Якщо 3 вересня після обіду піде дощ, то погода зіпсується надовго.

Грім у цей день  – до теплої осені.

Якщо погода хороша, то весна буде пізньою.

Що не можна робити 3 вересня

Не можна залишати в домі безлад.

День не підходить для освідчення.

Не можна відмовляти тим, хто просить про допомогу.