• Пн 24.02.2025
  • Харків  -7°С
  • USD 41.59
  • EUR 43.51

«Люди на фронті за*лися» – парамедикиня з Харкова, яка пішла на війну в 19

Інтерв'ю   
«Люди на фронті за*лися» – парамедикиня з Харкова, яка пішла на війну в 19 Фото: Настя Подобайло/ Facebook

Харків’янка Анастасія Подобайло вже сім років парамедикиня на Донеччині.

Свій військовий шлях почала в легендарному підрозділі «Вовки да Вінчі», наразі служить у 56-ій окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді. Чому медичний досвіт не завжди корелюється із дипломом, як іноземні інструктори сприймають українських військових медиків, як змінилася польова медицина після повномасштабного вторгнення Анастасія Подобайло розповіла в інтерв’ю МГ «Об’єктив».

Облишила студентське життя заради фронту

– Ти пішла на фронт у 19 років, без відома батьків….

– Так, із кінця 2017 року. Зараз мені вже 26. Тож певною мірою це все моє доросле життя. Майже весь цей час на Донеччині, і вже жартую, що можна було б уже прописку отримати. Зараз я на Часовоярському напрямку.

– Не жалкуєш, що полишила навчання на філфаці університету Каразіна?

– Мені здається, найбільша помилка – шкодувати про власні рішення. У мене немає можливості подивитися і порівняти, що було б, якби я прийняла інше рішення. У мене є моє зараз, мій теперішній результат. А порівнювати своє життя з чиїмось – це якось нераціонально. Це інша людина, інша історія. Своє ж я можу порівняти тільки з собою.

– На фронті ти є парамедикинею…

– Так, усі ці роки у мене суто медичне крило роботи. За цей час я встигла попрацювати бойовим медиком на позиціях, на кейс-еваку – це надання допомоги і вивезення поранених з поля бою. Зараз наше відділення медичної евакуації у 56-ій окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді забезпечує безпосередньо мед-евак і роботу на стабілізаційному пункті. Наша робота закінчується, коли ми довозимо до шпиталю і передаємо пацієнта лікарям.

Фото: Настя Подобайло/ Facebook

«Найдовше мій поранений чекав на допомогу 11 діб»

– Що кардинально змінилося на фронті для медиків після 24 лютого 2022 року?

– Те, як колосально зросла кількість поранених. Плюс сам процес ведення війни. До повномасштабної війни десь «отримати» від ворожого танчика, наприклад, було радше винятком, аніж правилом. А зараз тебе «розмотують» просто з усіх боків. Тепер, об’єктивно, для мене найстрашніше – це величезна кількість FPV-дронів, яка торкнулася навіть нашої роботи і не дає нам можливості вивезти поранених, які можуть чекати на евакуацію по кілька днів.

– Тобто не кілька годин, а кілька днів?

– Так, це коли твої легкі стають середніми, середні важкими, а важкі помирають. Найдовший проміжок часу, який прочекав мій поранений на допомогу – 11 діб. Про які «золоті» години ми тут говоримо.

«Головна тенденція повномасштабки – ми дуже виросли»

– Війна – це завжди руйнування та смерть. Але разом із тим вдосконалюється медицина, як би цинічно це не звучало.

– Я абсолютно згодна, що війна, яким би поганим процесом вона не була, це ще й колосальна можливість розвитку. Вона дає поштовх для розвитку і вносить необхідні зміни. Мені пощастило від самого початку прийти в дуже крутий підрозділ, який уже тоді упроваджував високі медичні стандарти. Це була Перша окрема штурмова рота ДУК «Правний сектор», підрозділ «Да Вінчі». Ми вже у 2018 році працювали за протоколами та міжнародними стандартами, які тільки згодом з’явилися у ЗСУ.

– У тебе була можливість порівняти?

– Свій перший контракт у лавах ЗСУ я підписала у 2021 році, і в мене певною мірою був шок, коли з найкращих умов роботи, які можна зустріти, довелося перейти в середньостатистичну бригаду. І там я побачила, що немає і 10% того, із чим я працювала. З одного боку розчарування, а з іншого боку – велике поле діяльності, де можна щось покращити.

– Багато вдалося змінити?

– Головною тенденцією повномасштабки є те, як у медичному крилі, так і в цілому, по спорядженню, по озброєнню ми дуже-дуже круто виросли. Навіть якісні оригінальні турнікети, хороші гемостатики, адекватна комплектація – раніше це був виняток, аніж правило, зустріти у середньостатистичного медика добре укомплектований рюкзак. Зараз з’явилися масштабні проєкти, які забезпечують волонтери, які передають не тільки те, що можуть, а більше орієнтуються на потреби та якість. Забезпечення максимально зросло. І це дуже круто. Але ми не бачимо яскраво цього прогресу, тому що зріс і попит.

Українські медики обмінюються досвідом з шведами та американцями

– Ти відвідувала тренінг для військових медиків у Швеції. Так хто кого тепер вчить: ви шведів чи шведи вас?

– Ми їздили як амбасадори бойових медиків від України. Там були і лікарі зі шпиталів – їздили обмінюватися досвідом. Насправді конкретно Швеція мені максимально сподобалася своєю усвідомленістю. У них є чітке розуміння, що ми маємо колосальний і неповторний досвід, якого немає у жодної країни. Ця війна є винятковою, бо вже 12-й рік – і якимось чином ми тримаємося.

– Американці зі своїм досвідом бойових дій в Іраку, Афганістані дають цікаві поради нашим медикам?

– Я дуже багато з американцями працювала, причому як із інструкторами, які приїжджали чомусь навчити, взяти у свою чергу у нас досвід. Так і з бійцями з того ж Інтернаціонального легіону. Не так давно Інтернаціональний легіон чергував разом із нами. І це дуже круто стояти пліч-о-пліч з людьми, які прийшли тобі на допомогу, хоча вони геть з іншої країни і спокійно могли б сказати так, як говорять деякі наші громадяни, що «це не моя справа».

– Чому американські лікарі вас вчили?

– Крайній тренінг із американцями був по переливанню крові та встановленню внутрішньокісткового катетера, коли немає центрального чи периферичного доступу. Для мене ці моменти геть не нові, бо я з цим вже працювала. Натомість для людей, які прийшли пів року тому або були в якомусь іншому підрозділі, ця інформація, вочевидь, була нова і корисна. Зараз у мене є можливість вчитися в анестезіологів, у хірургів, які в нас працюють.

Фото: Настя Подобайло/ Facebook

Навіщо у війську «освіта заради диплома»

– У тебе досвід, який є не в кожної дільничної медсестри в поліклініці. Натомість у неї є «корочка» про медичну освіту. Відсутність диплома позначається на посаді?

– Я маю міжнародні сертифікати як військовий медик. Але бюрократію та «паперові війська» ніхто не відміняв. І через відсутність вищої медичної освіти, яку не можу заочно здобути, я не зможу стати офіцером медичних сил. Натомість зараз я навчаюся на факультеті міжнародних економічних відносин.

– Чому такий вибір?

– Я не розумію, наскільки затягнеться оцей процес під назвою війна. І вже якось правильніше буде залишатися до кінця не контракту або особливого періоду, а до результату. А з дипломом про вищу освіту я зможу стати офіцером, замполітом. Це саме освіта заради диплома. Але не скажу, що це мені не цікаво.

«Гинуть ті, без кого буде важко після перемоги»

– Днями з’явилася чергова дичина – київські школярі поставили виставу, де знущалися над представником ТЦК. А перед тим були напади і вбивства представників військкомату. Як військові, яких ти рятуєш щодня, сприймають ці викрутаси цивільних?

– Люди на фронті за***лися. Бійці, які до мене потрапляють, банально раді тому, що вони залишилися живі. Тому що в них була сотня причин не вийти з позиції, не вижити. Натомість так сталося, що вони на стабілізаційному пункті, ми їх мотаємо, їх грузимо у Hammer і веземо на шпиталь. Тому в них момент миттєвої позитивної реакції, що в цілому не так все вже погано. Найбільший сюр у них почнеться потім.

– Який саме?

– Якщо він звичайний тракторист з маленького села, яке навіть на мапі не знайти, у його родини немає коштів і друзів, які допоможуть з реабілітацією, то він просто буде вимушений існувати далі без руки або без ноги. Країні він вже не потрібен, влаштуватися на якусь більш-менш адекватну роботу, щоб хоча б себе забезпечити, не зможе, тому що потрібні здорові, сильні. Або ж, знову ж таки, другий варіант перебігу обставин. Він легкий, його там підлатають 10 днів або місяць – і він повернеться на ту ж або на іншу позицію, якщо попередня втрачена. Де він далі виконуватиме свою роботу по лікті в крові, по коліна в багні. І невідомо, чи ще раз йому так пощастить, чи ні.

– Багато втрат серед тих, кого ти знала?

– Якщо говорити про звичайну піхоту, з якою мені довелося дуже багато працювати, з початку повномасштабки з них залишилося не десятки – одиниці. Хтось загинув, хтось отримав такі поранення, що не може вже продовжувати службу. Хтось просто списаний, бо вже далі це не вивозить.

– Без усіх цих людей буде важко виграти війну…

– Це все маячня, тому що гинуть у переважній більшості ті, без кого буде важко після завершення війни. Тому що це люди, які могли зробити нереальні речі не тільки там, де триває театр бойових дій. У яких була чітка позиція, правильні погляди, те, що якраз треба буде передавати наступним поколінням. Щоб не було тих помилок, яких припустилися наші батьки та ми.

Автор: Оксана Якушко

Автор: Оксана Якушко
Популярно

Новини за темою:


Ви читали новину: ««Люди на фронті за*лися» – парамедикиня з Харкова, яка пішла на війну в 19»; з категорії Інтерв'ю на сайті Медіа-групи «Обʼєктив»

  • • Більше свіжих новин з Харкова, України та світу на схожі теми у нас на сайті:
  • • Скористайтеся пошуком на сайті Обʼєктив.TV і обов'язково знаходите новини згідно з вашими уподобаннями;
  • • Підписуйтесь на соціальні мережі Обʼєктив.TV, щоб дізнатися про ключові події в Україні та вашому місті;
  • • Дата публікації матеріалу: 24 Лютого 2025 в 08:08;
  • Кореспондент Оксана Якушко у цій статті розкриває тему новин про те, що "Харків’янка Анастасія Подобайло вже сім років парамедикиня на Донеччині.".